Рафаелло Джованьолі - Спартак

— Ти вільний! — сказав лорарій Спартаку. — Сулла дарує тобі волю.

Спартак не відповідав, не рухався й боявся розплющити очі, щоб не зникла мрія, боявся обману й не зважувався повірити своєму щастю.

— Лиходію, ти розорив мене своєю хоробрістю! — прошепотів хтось над його вухом.

Від цих слів Спартак отямився, розплющив очі й подивився на ланісту Акціана, — господар Спартака з'явився на арену разом із лораріями привітати гладіатора, сподіваючись, що той залишиться його власністю. Тепер же Акціан проклинав хоробрість фракійця — найдурніше милосердя народу й великодушність Сулли позбавили його дванадцяти тисяч сестерціїв.

Слова ланісти переконали фракійця у тому, що це не сон. Він велично випростався на весь свій гігантський зріст, уклонився — спочатку Суллі, потім народу й через двері, що ведуть до камер, пішов з арени під новий вибух оплесків.

— Ні, ні, не боги створили все навколишнє, — саме у цю мить сказав Тіт Лукрецій Кар, відновлюючи бесіду, що він вів із юним Кассієм і молодим Гаєм Меммієм Гемеллом. Гай Меммій Гемелл палко любив літературу, мистецтво й захоплювався філософією. Згодом Лукрецій присвятив йому свою поему «De rerum naturae» («Про природу речей»), над якою він міркував уже в цей час.

— Але хто ж тоді створив світ? — запитав Кассій.

— Вічний рух матерії й поєднання невидимих молекулярних тіл. Адже ти бачиш на землі й на небі масу тіл і, не розуміючи схованих начал, уважаєш, що всі вони створені богами. Ніколи ніщо не могло й не може виникнути з нічого.

— Що ж таке тоді Юпітер, Юнона, Сатурн? — запитав вражений Кассій, якому дуже подобалося слухати міркування Лукреція.

— Це усе породження людського неуцтва й страху. Я познайомлю тебе, мій любий хлопчику, з єдино правдивим вченням — з творами великого Епікура, котрий не боявся ані грому небесного, ані землетрусів, що наводять на людей жах, ні могутності богів, ні уявних блискавок. Борючись із закоренілими забобонами, він, сповнений нелюдської відваги, насмілився проникнути в найзагадковіші таїни природи й у ній відкрив походження і природу речей.

У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку й поквапив хлопчика. Той слухняно підвівся. За ним піднялися Лукрецій і Меммій, і всі вони пішли вниз сходами до найближчого запасного виходу. Однак щоб потрапити туди, Кассій та його друзі мали пройти повз те місце, де сидів Фавст, син Сулли. Біля нього стояв Помпей Великий, котрий, залишивши оппідум, прийшов сюди привітати знайомих матрон і друзів. Кассій пробіг було повз нього, але, раптом зупинившись, звернувся до Фавста:

— Ну ж бо, Фавсте, повтори при такому знаменитому громадянинові, як Помпей Великий, божевільні свої слова, які ти вимовив третього дня у школі. Адже ти говорив, що твій батько дуже добре вчинив, що позбавив римлян волі і став тираном нашої батьківщини. Мені б хотілося почути це від тебе ще раз. За ці слова я розбив тобі кулаком обличчя, і синці ще й досі на ньому. Тепер я вгачу тобі ще раз, та вже сильніше!

Такі слова й дії дванадцятирічного хлопчика, його рішучість і залізна воля вразили всіх довкола. Кассій марно чекав від супротивника відповіді: Фавст схилив голову перед дивною мужністю хлопчика, котрий не побоявся зачепити і вилаяти сина володаря Риму. І Кассій, шанобливо вклонившись Помпею, а також Меммію й Лукрецію, вийшов із цирку зі своїм вихователем.

Саме у цей час із рядів, розташованих над Ворітьми смерті, виходив юнак років двадцяти шести, одягнений у дуже довгу тогу, що закривала його худі ноги. Він був високий на зріст і мав величну, міцну статуру, хоча обличчя його було хворобливим і ніжним. Уставши з лави, він попрощався зі своєю сусідкою, молодою жінкою, оточеною шанувальниками — юними патриціями й вишукано одягненими чепурунами:

— Прощавай, Галеріє, — сказав юнак, цілуючи руку красуні.

— Прощавай, Марку Туллій, — відповіла вона. — Не забудь, післязавтра в театрі Аполлона дають «Електру» Софокла, і я там беру участь. Приходь.

— Прийду обов'язково.

— Будь здоровий! Прощавай, Туллію! — вигукнули одночасно кілька людей.

— Прощавай, Ціцероне, — сказав, стискаючи йому руку, гарний і статний чоловік років п'ятдесятьох п'яти, нарум'янений і напахощений.

— Нехай захищає тебе Талія, майстерний Езопе, — відповів юнак, стискаючи руку великому акторові.

Підійшовши до дуже вродливого чоловіка років сорока, що сидів поруч із Іалерією, він також потис йому руку промовивши:

— Хай розвіваються над тобою всі дев'ять муз, неперевершений Квінте Росцій, найулюбленіший із моїх друзів.

Ціцерон відійшов повільно, з вишуканою ввічливістю пробираючись крізь юрбу, що заполонила всі проходи, й попрямував до того місця біля Тріумфальних воріт, де сиділи два племінники Марка Порція Катона Цензора.

— Невже, о великі боги, те, що розповідають про тебе, правда? — запитав із подивом Ціцерон юного Катона.

— Так, правда, — відповів, насупившись, хлопчик. — А хіба я не був правий?

— Ти був правий, о найхоробріший із юнаків, — тихо відповів Ціцерон, цілуючи Катона в чоло, — але, на жаль, не завжди можна вголос говорити правду, нерідко право повинне поступатися перед силою.

І обидва на секунду замовкли.

— Але як так сталося, що?.. — запитав Туллій Сарпедона, наставника обох юнаків.

— Через щоденні вбивства, що відбувалися за наказом Сулли, — увірвав його Сарпедон, — я повинен був раз на місяць бувати в диктатора з двома своїми вихованцями, аби Сулла, з його божевільною пристрастю до винищування, ставився до них прихильно, вважав їх у числі своїх друзів і щоб йому на думку не спало занести їх до проскрипційних списків. Сулла справді завжди приймав їх прихильно й відпускав із привітними словами. Якось, вийшовши від нього й перетинаючи Форум, ми почули несамовиті стогони, що лунали з-під склепіння Мамертинської в'язниці…

— І я запитав у Сарпедона, — перебив його Катон: — «Хто це кричить?» — «Це громадяни, яких убивають за наказом Сулли», — відповів він мені. «За що ж їх убивають?» — запитав я. «За те, що вони люблять волю й віддані їй».

— Тоді цей безумець, — сказав Сарпедон, у