Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

— Погано вихований, — спробував Дьомін пожартувати і пошкодував — недоречно, невчасно. Вона зсунула брови. — Ніяких у мене прийомів, Таню. Я не обманював вас, я справді знаю про вас більше, ніж ви могли б подумати. І якщо повернутися в минуле…

Спокійного літнього дня 1970 року вкладник Д. йшов до ощадної каси помер двадцять чотири, що на вулиці Гоголя біля воєнторгу. Ходив він туди вже третій рік, раз на місяць після одержання пенсії. І приурочував свій візит до перерви. Коли в ощадкасі вже порожньо, не треба стояти в черзі, і ніхто не бачить, як вкладник Д. вносить всього-на-всього десять карбованців. Зате регулярно. Десять та десять та ще десять і так уже третій рік — проста арифметика.

Він уже знав і контролера Олену Іванівну, молоду та насмішкувату, і касира Ніну Іванівну, трохи старшу і теж насмішкувату. Обидві Іванівни звали його Тютількою. Д. приходив рівно за п'ятнадцять до другої і говорив не то виправдовуючись, не то підкреслюючи свою акуратність: «Я завжди тютілька в тютільку».

Сьогодні він ішов до ощадкаси з десятьма карбованцями і поспішав, оскільки зустрів «по дорозі іншого пенсіонера, вони хвилин п'ять поговорили на тему, кому і як допомагають діти. Зійшлись на тому, що поки ідо — ніяк, що є ще порох у порохівницях і що вони самі допомагають дітям.

Д. поспішав, підходячи до ощадкаси, було вже без двоїти, вони могли замкнути, а чекати Д. по міг. Після перерви завжди набиваються вкладники, не протовчешся, по поговориш та й настрій собі ненароком зіпсуєш. Він ще раз поглянув на годинника, подивився на двері — невже замкнена? — але двері відчинились і вийшов молодий чолов'яга з портфелем. Отже, ще не пізно. Д. прискорив крок, піднявся на три сходинки й побачив на дверях нову табличку з чорними літерами «Зачинено». Як, одначе, шкода, день пропав. Потягнути за ручку дверей він не наважився — незручно, постояв у роздумі і повернувся на тісному ґаночку, щоб піти. Але тут двері самі відчинились, і вийшов ще один вкладник, швидко вийшов, наче його попросили звідти, швидко і так необачно, що ледве не збив Д. з ґаночка. Двері залишились відімкнутими, і Тютілька полегшено зітхнув. Переступив поріг. Старанно причинив двері. Глянув за стойку і почув крик: «А-а-а!»

Д. прожив шістдесят три роки і ніколи ще такого зойку не чув. Він застиг біля дверей, сторопів. Лише на мить, як йому здалось. А Олена Іванівна, контролер, молодша віком, стояла далеко від стойки, коло самої стіни, і показувала на порожнє місце касира.

— Дзвоніть! — кричала вона. — Дзвоніть!

Хвилини, мабуть, через три вкладник Д. зміг отямитися від першого крику, відірвався од дверей, підійшов до стойки і побачив на підлозі Ніну Іванівну. З-під її голови текла кров. Тут він знову сторопів і знову на якусь мить, як йому здалось, а Олена Іванівна кричала одне й те ж:

— Дзвоніть! Дзвоніть!..

Вона була шокована. До телефону на столі Д. не міг потягнутись, а пройти за стойку заборонено, там святая святих. Та й куди дзвонити? Тому Д. вибіг на ґанок і почав кричати направо й наліво:

— Товариші! Громадяни! Допоможіть! Сюди, сюди! Жінці погано!

Люди збиралися швидко. Набились у приміщення, і товпилися коло дверей. «Що таке?.. Що трапилось?» Припала «швидка». І лише після того, як Олені Іванівні дали понюхати ватку й натерли скроні, вона отямилася. Виявляється, пограбування, вбивство. А всі й так одразу зрозуміли, що пограбування, що вбивство.

Вкладник Д. так і не вніс у той день своїх десяти карбованців, хоч пробув у ощадкасі до самого вечора. А з вечора до пізньої ночі він дзвонив своїм найближчим друзям та знайомим, дзвонив і розповідав, як став свідком пограбування, як приїхала міліція і він давав показання, як приїхав чоловік Ніни Іванівни, водій, а з школи прибігли трійко її дітей, двоє дівчаток та хлопчик. Та чого тільки він там не натерпівся!

Друзі та знайомі почали дзвонити далі, своїм найближчим, і до ранку вже місто знало, що трапилось. «То таксистів убивали, тепер до касирів узялися. І куди дивиться міліція?»

Олена Іванівна розповіла таке. Зайшли двоє перед самою перервою. Один високий, у блакитній тенісці і з портфелем, другий нижчий, у чорному костюмі й світлій сорочці. З пістолетом. «Ні з місця!» А Ніна Іванівна якраз стояла коло сейфа, складала трипроцентні облігації. Тільки-но вона до столу, щоб кнопку натиснути, як високий вистрелив. І націлив пістолет на Олену Іванівну. Другий тим часом вигрібав у портфель гроші та облігації. Портфель чорний, з двома замками. Високий забрав портфеля й пішов. А другий тримав під пістолетом Олену Іванівну.

— Як довго все це продовжувалось? — спитала міліція.

— Ой, довго! Не менше години.

Оце «не менше години» збило з пантелику вкладника Д. Він запам'ятав тільки одного грабіжника.

— Чорний… невихований, — давав показання Д. — Штовхнув літню людину. І не вибачився.

— Прикмети? — питали його. — У що вдягнений?

— Чорний, — запевняв Д. — Увесь. Як шашличник.

— А другого не бачили?

— Ні, не бачив, я тільки підійшов.

Він тільки підійшов, а той, «блакитний», за словами Олени Іванівни, пішов значно раніше. Як же його міг побачити вкладник Д.?

І лише години через дві він ледве згадав, що перед самим його носом пройшов молодий чоловік з портфелем. Для Д. він послужив тільки сигналом, що каса ще відчинена. Просигналив і зник з його пам'яті. Як з очей, так і з думки. У що він був одягнений та які у нього прикмети, Д. сказати не міг.

— А куди він пішов?

— Прямо пішов. До парку…

На ноги були підняті весь карний розшук, міліція, дружинники. Жареного заарештували у той же день, міліція;, його знала, тримала під наглядом. Олена Іванівна впізнала його відразу.

За справу взялася міська прокуратура. Розслідування було доручено старшому