Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

Вставши, я хутко повернувся до консервів. Розкривши одну з них, заходився їсти. Дощова вода надавала їжі неприємного сірчистого присмаку, але я на те не зважав.

Підкріпившись, я переніс усі речі під скельний навіс, щоби вберегти від рясного, майже непроглядного дощу.

Рівень води посеред ущелини, однак, постійно зростав. Незабаром вона підступила до мого сховку, місцями досягаючи аж до протилежної стіни, чим унеможливила відступ із розколини сушею. Тому, щоб уникнути наростаючої небезпеки, я схопив гумовий човен і заходився швидко надувати його. Проте, хоча легені надималися так, що мало не лускали, човен уперто залишався пласким. Важко було втямити, в чому річ. Бо якби навіть він був десь розірваний, пластична маса, вміщена всередині, автоматично зашпарувала б отвір. Так були влаштовані всі надувні човни.

Однак при ретельному огляді я виявив тріщину - полагодити її було годі. На довгі роздуми не лишалося часу. Вода починала затоплювати консерви, що лежали на краю купи.

Розстеливши спласлий човен на клаптику сухої землі ліворуч і поскладавши на нього дорогоцінні предмети, я отримав своєрідний мішок. Він був доволі важким, але страх додав мені сили. Завдавши клунок на плечі, я по пояс у воді рушив убрід уздовж скельної стіни, де нововиникле озерце не було таким глибоким.

У розколині мене зустрів пінявий і гуркітливий потік, що ним вода намагалася покинути ущелину. Я спіткнувся, важко звівся - і вдарився головою об скелю, позаяк денне світло через густий туман і дощ не проникало углиб розколини.

Мало не розгубивши свою поклажу, я опинився нарешті на схилі гори й безсило впав на землю. Потоки води, що лилися з неба, приємно остуджували розгарячене тіло.

Напруживши останні сили, я розв’язав мішок і відкрив бляшанку консервів. Їв без апетиту й почуття голоду, суто з веління розуму, котрий мене попереджав, що без поживи загину.

Дощ спинився аж під вечір. Туман, підсвічений променями червоного сонця, розвіявся.

Від жаху я витріщив очі: за кількасот метрів піді мною розкинулося... море!

Отупілий мозок удалося примусити працювати насилу. Я-бо знаходився в горах - на висоті принаймні трьох тисяч метрів над рівнем моря. Вода не могла піднятися так високо, навіть якби протягом року лило мов із відра.

Чи, може, мій розум потьмарився, і я марю? Галюциную?

Протерши очі, я знову подивився вниз.

Ні, це не могло бути ні сном, ні маячнею, зір не підводив мене. Море підступило аж до самих гір.

«Може, гори запалися в надра планети? - майнуло в голові. - Авжеж - це єдине пояснення, в таких грандіозних геологічних катаклізмах воно й не дивно».

Однак це означало, що опускання гір може тривати й надалі. Врешті-решт вони зникнуть разом зі мною на дні внутрішнього моря...

Я уважно стежив за місцем, де море стикалося з горами. Там вирував лютий прибій, так що годі було визначити, зростає рівень вони, чи ні.

Мимоволі я сягнув за човном. Однак відразу стало зрозуміло, що він таки прорваний. Та, врешті, якби навіть човен був у порядку, при такому сильному прибої однаково не вдалося б відплисти.

Обидва великі сонця зайшли - похмурий край огорнула пітьма. Лише маленьке червоне сонце, що нагадувало радше велику зірку, мерехтіло низько над обрієм, викрешуючи на розбурханій поверхні блискотливі криваві відблиски.

Знову мене пойняло почуття безпорадності. Немов ваш страус у небезпеці, я сховав голову в купу консервів та книг, накрився гумовим човном і ненадовго заснув.

***

Старий замовк.

Лікар глибоко зітхнув, немов пробудившись від тяжкого сну. - Ваша правда, дідусю, нічого настільки страшного я направду не пережив. Таке навіть уявити годі. Але тепер ви знову серед своїх - і відвідали на Землі нас, найкращих ваших друзів. Навіщо згадувати найгірше?..

Старий заперечно махнув рукою.

- Ні, я не хочу забувати, хлопче. Й саме ти мусиш пізнати всі мої страждання. Саме ти... Але на сьогодні досить. Є час для вечері й для сну. Завтра продовжимо.

Мене викликала Академія, мушу зараз відвідати президента, - привітав уранці старого лікар. - Не сердьтеся, що покидаю вас на деякий час. Мій домашній побут ви вже вивчили непогано, тож розберетеся і без мене.

Старий допитливо подивився на вченого й схопив його за руку.

Не думай, Лікургосе, що перед тобою маленький хлопчик, якого так легко обдурити. Нікуди тебе не відпущу. Добре знаю: хочеш повідомити про мої відвідини, щоби мене спекатися. Попереджаю, я наділений великою силою. Поки тобі добре ведеться, зостанься краще тут. Усі питання з Академією можна вирішити телевізійно. Коли прийде час, я познайомлюся з вашим людством. Однак цього не буде, поки не виконаю таємне завдання...

Доктор Лікургос розгнівано сів у крісло, підпер голову рукою й заплющив очі.

Бачу, ти добре підготувався до подальшого уроку, - посміхнувся іронічно старий. - На чому ми вчора зупинилися? Ага, згадав...

Я спав на схилі гори, над головою мав нещодавно втихлий вулкан, а під ногами підступаюче море. Однак спалося мені спокійно, сон - чарівна річ. Снилася дівчина, яку я колись кохав і яка кохала мене. Я гуляв із нею в квітучих садах, птахи радісним щебетом славили весну, й десь далеко співав гурт молоді.

- Відпочину тут трохи, а відтак піду далі, наздожену тебе, - шепоче мені дівчина й лягає у свіжі запашні трави.

Відразу засинає. Уві сні так спокійно посміхається.

Я йду далі. Зненацька опиняюся серед пустельних пейзажів планети