Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Ану, ставай, неборе! — зрадів Клин. «Зараз увидимо, як будеш в’ячати!».

— Чому? — запротестував Іван.

— А ти вже літав?

— Літав. З вершка хлівчака.

— Ставай, ставай, не пророкуй! — пробасив Клин.

— Шість масних! — присудив Микола.

— Ото замного! — загули збоку.

— Доста ’му й двох!

— Лупи! — простягнув руку Іван.

Як у шостий раз тяжкий скручений обрус із домотканого полотна прилип до долоні, Іванові причулося, ніби припікав. Та забава лише почалася. «Як знаєш — так і маєш»!

Коли почало продиратися на ранок, ніхто вже не міг стулити долоню у кулак. Окрім, правда, Судді та Ката, бо ті панували. Тоді обрали Катом Іванка: меншенький, та й лупити не зможе так, як Клин. Долоні не свербіли.

Аж таки припадає Іванові Клин — свіжий, широкодолонястий. Приглухли голоси.

Іван привстав, розчепірив ноги, як то робив Клин.

— Раз! Два! Три! Чотири!

— Ліпи на другу! — спогорда змінив руку Клин, ніби це робить з жартів.

Та то були не жарти: Іван лупив гаряче.

— Добрий гонихмарник буде з нього! — неохоче пробасив Клин, оцінивши удари Івана.

Чи ця похвала, чи оті легінчуки, що вже поцмокували цигарки-самокрутки з зеленого тютюну, витягнули хлопця з гурту одноліток. З ними йому ставало незручно, ба навіть нецікаво. Там, де старші, там і Іван. Якби лише не дражнили його за Монцію. І це з того часу, як Анцька віддалася на друге село, а трьох братів цісар забрав на війну. Тоді нянько сказав: «Тепер, сину, корову ти будеш дозирати, бо більше нікому… То не корова, а просто казка». Красива, сіра, з великим вим’ям. Коли Іван напасе її, то воно аж землею волочиться. Знає він, як треба за худобиною доглядати. Усі борозенки та яруги повижинає та приносить корівчині зеленої травички. Та й теличка красна, нівроку. На Петра мине їй рочок. Аби її не наврочили, Іван простромив їй у ліве вухо червону ниточку. Росла, блискуча і так мудро поглядувала на Івана, ніби все розуміла, про що той думає. Най дражнять! З такою худобиною не ганьба ходити…

По полудню, коли череда в холодку ремигала, хлопці виплітали з лозяччя гужову. Меншенькі різали та приносили пруття, а старші скручували його. Потому перетягувалися: з одного кінця бралося четверо, а то й п’ятеро чередарчуків, а з другого — сам Іван. Перетягне за свою мітку, почіпляються йому на плечі, а він біжить з ними до берега та кидає у річку. Верещать дітваки та вигрібаються з води.

— Іване-е-е! І-ва! — загойкав котрийсь із зарінку. — Біжи сюди! Скоро!

Аж перемінився хлопець, як побачив теличку посеред млаки. «Нащо туди залізла, небого? Ба ци не бизень[36] загнав ’ї?» Та тут вигадувати щось не було коли. Узяв гужову, перев’язав теличку поза передніми ногами та й витяг на пісок. Хто в шапці, хто в долонях, хто в листю з лопухів приносив воду, аби обмити тварину. Не встає чомусь. Поприносили бур’яну. І від конюшини відвертає голову. Гей, тут уже не жарти. Попозирав на ноги: передня розпухла. Домів не піде сама. Перенесли теличку на яругу. Іван підмостиася під неї та й викачав собі на плечі. Тварина не теребилася.

— Монцію женіть перед мене, — попросив чередарчуків.

Поволі встав, рушив на дорогу. А дітваки ішли за ним слідом та гойкали, як малі бубнарі:

— Телицю несе! Телицю несе!

«Телицю?» — жінки наскоро витирали в чорні плати-фартухи руки, вибігали до вулиці, аби подивитися, чи не над їх, часом, худобиною збиткуються.

— Йой, чий ото?

— Федорів гонихмарник, не видите?

— Боже мій, здохне маржина!..

— Дасть ’му Федір!

— Так ’му треба дати, аби кров із нього сикала!

Іван дивився під ноги і не бачив тих, що нарікали на нього. Ледве доплівся до двора. Сів коло телички. Погладив її по голові.

— Вилічимо, небого, не журися, — заспокоював.

Аж тут — няньо:

— Допас, кажеш, накрай?

— Допас, — зажурено відповів.

— Я мав надію, що файна коровка з неї буде…

— Буде, няньку, не журіться.

Батько тяжко передихнув, погладив вуса.

— Стару Монцію наладився продати, бо нич із неї. До цятки загубила молоко. Красні гроші можуть дати за неї, бо коровка в м’ясі.

— Не продавайте, няньку!..

— Другу купимо, ліпшу.

— Та ліпшої вже і в німця нема. Я за день по піввідра випиваю, а вона ще скільки домів приносить молока! Не продавайте, няньку…

Так-от, як висихає молоко! Нянько знову погладив вуса, уже з обох кінців. Ото вже не на добро.

— Гей, ти, босоркуне[37], мара би ти не приснилася! — погрозив старий і замахнувся на Івана рукою. — Як дам зараз!..

Та в душі, майже, не мав великої злості на нього, бо одразу сягнув рукою в кишеню, ніби ховав у ній те, що хотів виговорити сину. «Най попиває собі на здоров’я, як ’му смакує, мара би ’му не приснилася!..»

Грудасті липи наливаються