Софія Парфанович - Карусь і ми

— Як же мені випростувати? Вулиця вузька, до того ж по ній мотаються авта і ходять люди.

— Нічого! — говорив мій учитель. — Позаду за вами провулок. Ви в’їдьте в нього задкуючи, а відтіля трохи направо і опинитесь майже просто перед воротами.

Еге! Так он яка штука! Але в’їхати задом на провулок, та ще так, щоб не вдаритись об мурований ґараж? І потім ще треба випростовуватись на вулиці!

Я дивилась на Стіва та обмірковувала завдання, яке він казав мені виконати.

— Стіве, я, мабуть, не подужаю такого складного завдання!

Я вже не стидалася сказати це йому, бо він був сам і добре знав, який з мене водій.

Стів похитав зневажливо головою і сказав:

— Дайте, я це вам зроблю!

При цьому дивився на мене визивно й самовпевнено.

— Ти?

Як же так? Це хлопченя ледве від землі відросло!

— Або що? Я вмію їхати ліпше від вас. Інколи, як тато прийде з роботи, саджає мене на вантажника й учить їздити по провулках. Так, щоб поліціянт не бачив. Бо то найважніше. Ви стійте й дивіться, чи не їде «кап». І дивіться, як то робиться!

Стів сидів за кермою і був наче мала цятка, від якої два тоненькі ціпки сягали до керми. Чи досягав він ногами до акцелератора і гальми? Як кінь відчуває доброго вершника, так Карусь відчув руку водія і зручно позадкував у перевулок. Звідти виїхав передом трохи праворуч, водій пристав і ще раз завернув віз трішки назад, наскільки дозволяв паркан, а тоді, випростувавши колеса, в’їхав воротами певно і зручно. Карусь спинився, Стів сковзнув на землю і, дивлячись на мене з тріюмфом, заявив:

— Жадна штука!

— Ах, Стіве мій дорогий! Для тебе! Але не для мене! Я ж можу розбити зад і завалити ваш паркан!..

Стів розреготався.

— Цього не робіть, бо це коштувало б вас гроші!

Я зачинила ґараж, ми посідали на східцях дому, де я жила, і стали розмовляти.

Стів дивився на мене, як на молодшу сестру. Бо й певно: він умів їздити, а я щойно вчилася. Того він майже не міг зрозуміти.

— Скажіть мені, як то сталося, що ви такі великі і не вмієте їздити! Таж і я і багато моїх приятелів уміємо, — нарешті вирішив дізнатися Стів.

Сидячи, він закинув ногу на ногу, оцією горішньою він потрясав у повітрі. Інколи клав на неї камінець, підкидав і намагався його вловити. При цьому жвакав ґуму та пускав бульки. Але його розумні чорні очка дивились на мене допитливо.

— Я, Стіве, з такої країни, де не всі мають авта, — почала я.

— А чому не мають? — якось недовірливо питав Стів.

— Знаєш, то Европа. То такий край, на іншому континенті.

— Знаю, я бачив на телевізії. Там ще їздять возами, до яких запрягають коней. І навіть ослів! Я так сміявся, як це бачив! — сказав Стів.

— Чому, Стіве? Там же немає таких просторих міст, як тут. Ти певно бачив, що доми там високі на кілька поверхів, стоять один вище одного, і люди живуть тісно.

— Ага, тато казав: то старий край! Я щасливий, що там не живу! Мусів би їздити ослом.

— А чи кінь тобі не до вподоби? Ти ж спостерігаєш на телевізії, як ковбої скачуть на конях і виїздять на них навіть на найвищі гори. Авто туди не виїхало б.

Стів задумався.

— Ну, на гори то певно, що треба мати коня. Врешті, я вмію їхати й на коні. Але ліпший гелікоптер.

— А ти як навчився їздити на коні? — спитала я без недовір’я. Раз він уміє так добре правити автом, то що для нього кінь?

— Вел, тато бере мене неділями на Бел Айл. То такий острів, ви знаєте?

— Знаю. Там є зоологічний сад для дітей і по ріці плавають кораблі.

— І там є теж стайні. Але я їздив досі на поні. Тато сказав, що, як буду старший, візьме для мене коня. А потім піду до Тексасу і буду ковбоєм.

Стів мав такі ж мрії, як багато його ровесників.

— Але, Стіве, в Европі є теж авта. Їх багато, багато,