Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Як там Сашко? – спитала братова.

– Знову щось подіялося. То веселився й марширував, а тепер сидить у хаті й не хоче виходити.

– Забувся про теля?

– Кажу ж: сидить у хаті й думає. Варка боїться, щоб знову йому щось не спричинилося.

Братова гладила кішку.

– Андрій тікати хоче, – сказала Ганя. – Але подадуть на розшук та ще й посадять.

Вона раптом заплакала. Сльози покотилися двома сірими рівчаками.

– Пообідаєш з нами? – спитала братова.

– Не треба було з ними зв’язуватися! Господи, хіба не казала я: не лізь у те кубло. Так ні, уперте таке й дурне, а їм такого дурня тільки й тра… Всі гроші, які привіз, їм оддав, і, дурне, чогось туди ще й лазить. А вони йому у вічі плюють. Господи, навіщо напасть на мене така! Старий дому не тримається, старший у землі гниє, а цей – ні пуття, ні радості!

– Ти до нього якось м’якенько, – сказала братова. – Ти йому якось розтлумач.

– Це розумному розтлумачиш, – схлипнула Ганя, – а в дурного ворони на голові чубляться…

Уже западало сонце, коли мовчазний чолов’яга повів корову додому. Корова була сита й сонна, молоко приємно обважнювало її, і вона передчувала момент, коли до вимені її торкнуться м’які руки, звільняючи її від солодкого й трохи болісного тягаря. Похмурий чолов’яга дивився перед себе, маленькі його очка оглядали світ чіпко й уважно, ступав чобітьми на дорогу – йшов повз паркани й хати, оглядаючи світ будинків і парканів, як оглядають власність. Корова мружилася й ліниво відганялася від мух; похмурий чолов’яга минав двір за двором; околиця, на якій він недавно поселився, спускалась у глибоку річкову долину, місто було на горі, а тут пахло бур’янами та городами, цвіли соняшники й літали домовиті горобці – нагадувало це йому село. Мовчазний чолов’яга понуро брів у пилюці – був він останній із роду, який покинув криту соломою хату.

Завів корову до хліва, низька, дебела жінка загримотіла відром, корова завернула у стійло й розставила ноги, чекаючи доїння, жінка пішла до неї, а похмурий чолов’яга втер з чола піт. Відразу ж вийшов за хвіртку й повільно почвалав по вулиці, повз нові хати й нові паркани. Очі його погасли, ішов повільно й розважно, наче беріг силу, чоботи були закурені, а з-під пахов розходилися темні мокрі півкола. Заросла шия розкладалася на жовті квадрати, які поблискували, – були вкриті плівкою поту.

Чолов’яга відхилив хвіртку, і назустріч йому поспішив Горбатий. Ніс улесливу всмішку і стрибав, наче скалічений птах.

– Заходьте, заходьте, дядьку, – зашепотів він, – я на вас давно чекаю.

Чолов’яга скинув картуза й переступив порога. Горбатий кинувся до скриньки в кутку і витяг звідти зелену пляшку, заткнуту гумовим корком. У кімнаті було парко, а з двору й темряво – пасмо світла, що падало з віконця, сутіні не розгонило.

Похмурий чолов’яга сів до столу й розстебнув горішні гудзики сорочки.

– Валька де? – спитав.

– Хе-хе! – засміявся Горбатий, ставлячи пляшку на стола. – Таке діло лучче без неї. Баба, дядьку, воно завжди баба, не мені вам казать, а коли находиться на таке діло, то чим менше знає, тим, дядьку, ліпше.

Горбатий поставив на стола дві склянки і вийняв гумового корка. Рідина була сива.

– А Вальчин де?

– Зараз він, мені на удовольствіє, у нас не живе, то їсть, я хочу сказати, що ми його тут не тримаємо, – Горбатий сів до столу й урочисто розпрямив плечі. Підтис губи і змружив очі.

Похмурий чолов’яга взяв склянку, подивився на світло, тоді повільно відпив, відірвався, а за другим разом допив усе.

– Не знаю, Петре, – сказав він, – чи такий ти чоловік, щоб тобі до кінця довірять можна було. Умієш ти мовчать?

– Як гроб, – урочисто проказав Горбатий.

Чолов’яга поставив до Горбатого темні, пронизливі очі. Почали вони поступово ширитися, наливаючись темінню, а за мить заполум’яніли. Горбатий покрутив головою і мимовільно зирнув на двері.

– Дивлюся я на тебе, Петре, – сказав твердо похмурий чолов’яга, – і такий ти мені, як глистик.

– Це ви неправильно мене пойняли, дядьку, – поважно сказав Горбатий. – Я, коли хочете знати, то й зовсім не глистик, а такий, що йому довірять можна. І небагато ми від вас просимо, дядьку, хочемо тільки, щоб той буцехвіст за розум узявся, щоб, понімаєте, сім’ю не розбивав – чи ж щось таке погане