Сандра Міст - Подвійне життя

Конрад на мить сідає, потім зривається і починає бігати взад-вперед.

— Щось там сталося. У неї вчергове щось сталося, власне, для неї вже давно немає значення, що стається. Бо все призводить лише до крапки в кінці речення. Але зараз навіть вона розуміє, що все вкрай погано. Їй дуже зле. Вона хоче померти.

Порадник запитує очима.

— Ні, звичайно, вона цього не зробить. Інакше вже давно зробила б. Але зрозумійте — вона втратила надію на завтра, майже цілковито. Майже. Вона трощить своє життя.

— Ти про що?

— Вона періщить по собі, їй нікому зателефонувати, сказати, приїжджайте, я тут вмирати зібралась! Власне, є кому — але вона не зателефонує. Вона нікому не скаже і помре.

— І ти залишишся без роману і без слави до кінця своїх днів?

Конрад сів, опустив обличчя у долоні. Потім підвівся, підійшов до вікна. На вулиці було усміхнено, незважаючи на січень. Як то кажуть, весна цієї зими видалася на славу.

— Я звик до неї.

— Ти не кликав її у своє життя.

— Вона дала мені все. Мій талан — то її талант. Пораднику, хіба ти не розумієш цього?

Все было как всегда, когда секретарша пригласила меня к телефону. Незнакомый мужской голос. Странно, я никого не жду. Кажется, он представился. Он издатель и собирается напечатать книгу. Он нашел меня благодаря изданию местного Союза писателей, несколько лет тому назад я приняла участие в конкурсе, заняла второе место в группе. Он хочет взять несколько моих вещей оттуда, но если есть новые и я готова их предоставить, он с удовольствием ознакомится и выберет что-нибудь. Он оставляет за собой право редактировать мои вещи. Он хочет издать книгу в Москве.

Кажется, я визжу от восторга под столом.

Я говорю, да, конечно. Да, я как раз собиралась набрать несколько своих вещиц. Нет, я ни с кем не сотрудничаю. Да, на когда мы договариваемся?

Очень медленно я прихожу в себя.

Кажется, это начинается.

Іноді Конрадові здавалося, ніби він не пам'ятає якихось змістовних і важливих ланок, що становлять, власне, його життя. Так, він дуже погано пам'ятав, що робив, коли в нього ще не було грошей та слави. Утім він був цілком впевнений, що починав з нуля. Але як саме? Чи працював він десь? Певно, що так. Йому було це настільки зрозуміло і ясно, що він не міг ухопити власні думки за початок і почати розмотувати клубок пам'яті. Дійсно, що він робив, наприклад, коли був ще не одруженим? Чи кохав він ще когось, коли ще не знав своєї дружини? Конрад намагався уявити, як приходить додому, а дружини немає, тобто ще немає у його житті взагалі. Що він робив? Як вони познайомилися? Невже він навіть цього не пам'ятає? Він пам'ятає, що йому завжди щастило.

Конрад вийшов зі свого кабінету, підійшов до дружини, що дивилася улюблену передачу у залі. Вона притискала до себе маленьку подушечку.

— Кохана…

Раптом Конрад збагнув, що саме він збирається питати. Він збирається спитати у своєї коханої дружини, як вони познайомилися. Мабуть, це має виглядати так: «Люба, ти випадком не пригадуєш, як і де саме ми познайомилися? А це не ти часом запропонувала нам одружитися, бо я геть нічого не пам'ятаю. Чесно. Як ти взагалі знала, що я буду щасливий та погоджуся?».

А вона вже повернулася, здивована, нарешті спитала:

— Що ти хотів, любий?

— Я... я хотів...

Конрад розгублено втупився у телевізор. На телеекрані атлетично побудований здоровань щось промовляв до прихильної аудиторії.

— Що, кажи... — Вона взяла Конрада за руку.

— Я хотів сказати, — Конрад дивився їй у вічі, — я хотів сказати, що дуже тебе кохаю.

Вона усміхнулася.

— Йди сюди.

Провалля.

Я прекрасно знаю, что мне нужно. Мне нужно написать этот чертовый роман, набрать его, воспользовавшись старыми связями, стать богатой и знаменитой и уйти из этого дурдома. Из этого места моей ежевечерней пытки. Да, я должна сделать это.

Но у меня катастрофически нет сил. У меня нет сил совершить хотя бы одну попытку, не хватит сил пережить хотя бы одну неудачу. Нету никаких сил. Мне сложно дойти до дома от остановки. И до работы от памятника Шевченко. Меня раздражает, когда маршрутка проезжает на три метра дальше, чем надо. Кстати, кому надо? Потому что эти три метра мне приходится идти ногами, а у меня нет сил. Люк, о котором писал Виктор Ерофеев, тот, который соединяет нас с Богом, у меня закрыт напрочь. Наглухо. В последнее время, после этих измен.

Я уже молчу о том, что злость бывает совершенно неуемной. Я представляю себе сцены убийства. Иногда мне кажется это вполне естественным. Меня останавливает только один вопрос — и что? Ты — и труп твоей любви. И что? Лучше? Нет, это невозможно.

Теперь мне вспоминается Гришковец. «Меня спрашивают: а как ты хотел? А чего ты хотел? А как я хотел? Чего я хотел?». Щось у цьому дусі.

Так и я. Чего я хотела? Ну