Артем Чапаєв - Тато в декреті

кількох років — це «м’ясо». У героїв Чехова — часта огида до вагітності й материнства. Наташа у «Трьох сестрах» з її синочком «бобіком» — утілення міщанства, у яке вона дітьми затягує і Прозорова.

Найцікавішим у цьому плані мені видається Хемінгуей. Адже він уміє писати так достовірно! І сам розповідає, як у паризький період, у молодості, намагався писати по одному оповіданню «про все, що знає». Але в той час Хемінгуей мав маленького сина, свого первістка. І дитина до «всього, що знає» письменник, схоже, не належить. Уже потім, у «Святі, що завжди з тобою», містера Бамбі згадано як фоновий елемент декору, який створює затишок і догляд за яким не забирає багато часу. Тицьнув пляшечку — і пішов у кафе писати безсмертні оповідання про кориду та риболовлю. Ага.

Хемінгуей достеменно описує райдужно-фіолетові боки форелі, коли її виймають із води. Але не згадує про буряково-фіолетове обличчя дитини, коли та тужиться й звивається від газиків, проте не кричить, а страждає мовчки. Хем пише про жалість до тритона, якого він насаджує на гачок, і як тритон хапається за гачок ніжками. Але письменник ніби не знає про те, як курдуплить ніжками дитина, коли ти тримаєш її на руці, а другою підгинаєш їй коліна до живота і благаєш: «Пердни, малесенький! Будь ласка, пердни!» І гучноголосе мамине й татове «ура!» — і вільні руки, якщо такі є, злітають угору, коли нарешті чуєш «пзсрррр!», після якого спинка дитини, яка щойно вигиналася місточком, обм’якає, і немовля через хвилину засинає з виразом блаженства на личку, наче не воно щойно було червоне й перекошене.

Хем був не менш плодючий батько, ніж письменник, але діти до пуття з’являються хіба вже в посмертних «Островах в океані». Діти там, бляха, ловлять рибу!

Не кожному, як Хемінгуею, пощастило кілька років прожити в Парижі. Але не тільки Париж — власні діти не меншою мірою можуть виявитися «Святом, яке завжди з тобою».

Чи, може, мачо не повинен займатися дітьми? Бо він працює, це Важливо. Ще мачо рибалить. Полює. Ходить на лижах. А дітьми хай займається жінка. Принаймні поки не перестануть бути «м’ясом». Звісно, мачо й на думку не спадає підмінити жінку, щоб і вона могла зайнятися своєю роботою чи хобі й не почувалася лише сировинним придатком до немовляти.

Щоб чоловік був сам із немовлям, а особливо систематично, — мусить статися щось серйозне.

Наші друзі Даша та Володя, яких ми з Оксаною беремо за взірець у розподілі обов’язків, у цьому плані винятки. Довго жили на ліберальному Заході. Якось Володі довелося їхати з донькою-немовлям у київському метро, і він узяв її в люльку. Був вихідний, тож підземка напівпорожня. Коли Володя з люлькою зайшов у вагон, люди розступилися, утворюючи йому прохід. Мовляв: «Ну, давай! Кажи!» Пасажири відразу припустили, що тато з немовлям почне розповідати їм про трагедію в сім’ї й просити гроші.

Ми із сином учора знов гуляли по Русанівці. Я часто беру каву в одному кіоску, і нарешті продавчиня не витримала:

— Мне кажется, мы с вами уже общались. Я вас помню.

Я усміхнувся:

— Ну я ж у вас щодня купую.

— А-а, это не вы... а то я с одним мужчиной общалась, он тоже вот так каждый день с ребенком, у него жена во время родов...

— Нет-нет! — Я різко видихаю повітря й затримую подих.

— У вас ведь жена не?..

— Тьху-тьху. — Я швидко тріпаю головою, щоб сльози від несподіваної думки не вийшли назовні.

Я уявляю Оксану, яка зараз лежить на правому боці в теплому ліжку, на неї крізь штори трохи просвічує сонце, і вона така гарна, а ми із сином зайдемо і скажемо: «Мамо, дай нам цицю, ми вже прокинулись!» — і я тріпаю головою, і тріпаю головою, і тріпаю головою.

— Ну слава Богу! — каже продавчиня. — У вас всё нормально?

— ...Что вы, что вы! Кхм! — Я голосно прочищаю горло. — Мы просто даем маме поспать!

— А то я уж испугалась... — тараторить продавчиня.

— Кхм! — Мені треба сильно прокашлятись. — Кхм! Кхм!

— Ну слава Богу, слава Богу, что у вас всё хорошо, — вчащає вона.

Батькiвський iнстинкт

Hемає жодного батьківського інстинкту.

Принаймні, у мене точно. Усе це розвивається. Не забуду перше враження, коли побачив свого старшого сина. Сподіваюся, коли він виросте, йому стане почуття гумору, щоб це читати.

У деяких пологових Києва тоді вже дозволили партнерські пологи. А не як за Союзу, коли мами показували татам пакуночки крізь вікно четвертого поверху.

Усе в лікарні було добре, крім того, що медсестри геть усі називали Оксану «мамочка», і це її бісило. До мене фамільярно зверталися «папочка», і мене це теж підхарювало. Ну добре, добре, зрозумів: на «молодого человека» більше не тягну — то хай би хоч «мужчина».

Власне, уся функція чоловіка під час партнерських пологів зводиться до подай-принеси на перших стадіях і моральної підтримки на пізніших: поки в жінки перейми, ти ще можеш масувати їй спину, але насамкінець лише дивишся, як у неї від болю закочуються очі, тримаєш її за руку, безпорадно кліпаєш, жалієш і думаєш: «Господи, і як вони через це проходять, а