Ірина Сергіївна Потаніна - Історія однієї істерії

Максимівна раптом заляпала в долоні. — У тім-то й річ, що наявність цієї дірки знімає підозри з моїх акторів. Принаймні, з тих, що були в залі. І це втішає! Надзвичайно втішає! Я б навіть сказала… — тут режисерка набрала в груди повітря і я мимоволі замружилася та затулила вуха руками. — У-р-р-а!!! — на весь голос прогриміла жінка, що годилася мені в матері, й навіть кілька разів для переконливості підстрибнула на одній нозі. — Я завжди вірила своїм акторам!

Не в змозі приховати власного скептицизму, я відстежувала вияв чужої радості. Не те, щоб я не була задоволена з приводу розвіяних підозр щодо трупи… Просто тепер коло підозрюваних із усіх, хто в момент підкидання записки перебував у глядацькій залі, розширювалося й включало тих, хто був поза цим приміщенням. А якщо за час мого перебування в БК на вулиці не сталося якого-небудь страшного НП, то таких, безперечно, було значно більше. Погодьтеся, радіти в такій ситуації здавалося, щонайменше, нерозумним.

— Стривайте, — цієї миті я дещо пригадала. Адже ця дівчинка… Ксенія… Слухайте-но, я зараз точно пам’ятаю, що між тим, як вона вийшла з зали, й тим, як ляснули другі двері, що виходять у коридор, минуло досить багато часу. Я ще подумала, що дівчинка намагається заспокоїтися, перш ніж показатися людям на очі…

— Ксенія?! — Зінаїда Максимівна стала раптом дуже серйозною. — Ні. Я не думаю… Але, — режисерка напружено завмерла, — до речі, в неї ж був чорний маркер. Ми ще всі сміялися, мовляв, ну ось, у режисера з’явилися наслідувачі.

— Негайно треба поговорити з Ксенією, — із швидкістю, зайвою для холоднокровного детектива, яким хотіла здаватися, випалила я.

— Може, поговорите все-таки з нашим спонсором? — тактовно нагадала мені режисерка, знову акцентуючи увагу на тому, що моя участь у справі поки що під сумнівом. — Тим більше, що він — батько Ксенії.

Розділ про те, як сищики знаходять схованку, а неприємності — сищиків

— Ізидь, зникни, випаруйся!!! — кричала я у відчинене вікно свого «Форда» вже за двадцять хвилин по описаних вище подіях.

Настуся корчилася від реготу на пасажирському сидінні, а невгамовна Тигра й не думала реагувати на мої прохання. Здається, обидві вважали, що я це несерйозно. Справді, кому спало б на думку, що товариство Істоти може виявитися небажаним? Із воістину героїчним спокоєм вона вислуховувала черговий потік слів, який свідчив про те, що в даний момент допомога мені не потрібна, дегенеративно хихотіла, вважаючи все сказане кумедним жартом, і затято переслідувала мене й далі на… ядучо-зеленому моторолері. Так-так! У годину пік старовинні вулички центру ставали особливо вузькими, і старому «Фордові» просто не було де розігнатися. Від пробки до пробки, від чергового відчиненого люка до регулювальника, що взяв керування перехрестям у свої руки, я добиралася, відриваючись від переслідувачки. Але жахливий моторолер знову й знову наздоганяв мене під час вимушених зупинок.

Ох, ці мені типові представники нового покоління! Таке поняття, як «доброзичливість», для них вважається чимось неймовірно застарілим. Один із одним вони розмовляють виключно в задерикувато-в’їдливій манері, що вважається ознакою впевненості в собі й дотепності. Я на власні вуха чула, як один тінейджер з пафосом Ромео, що згоряє від надміру пристрасті, зізнавався своїй подрузі в найпотаємніших почуттях словами: «Машко, сука, адже я ж люблю тебе!» І нічого. Пасія нітрохи не образилася. Навпаки. Відповіла щось на кшталт: «Ну, нарешті ти, козел драний, мені це сказав». Як наслідок — цих дитинчат зовсім неможливо скривдити чи відшити. Будь-які гнівні слова для них є звичайною жартівливою манерою спілкування.

А відшити Тигру дуже хотілося. Дівчинка, до Настусиного захвату й мого обурення, втовкмачила собі в голову, що зобов’язана супроводити мене. Буцімто, її, Тигрина, допомога може відіграти вирішальну роль, як у пошуках зниклих акторок, так і в переконанні голови батьківського комітету найняти мене для розслідування.

Коли Зінаїда Максимівна скінчила виклад подробиць справи та повідомила мені, хто саме є спонсором розслідування, я спочатку дуже здивувалася, потім подумала гарненько і катастрофічно засмутилася. Едуард Семенович Шумилов, людина, що створила та видає єдиний у країні літературний журнал і друкує здобутки початкуючих авторів. До яких тільки хитрощів не вдавалися мої колишні колеги-журналісти, щоб зустрітись із цим чоловіком! Ні, ні, полювали вони аж ніяк не заради того, щоб узяти в нього інтерв’ю, чи якось інакше проілюструвати для широкої громадськості життя видавця відомого журналу. Поговорити з Шумиловим мріяли не з цих причин. Повідати потаємне: заповітний рукопис, запланований літературний шедевр, вивідати про письменницькі гонорари й можливість надрукуватися. Цілу свою молодість я теж мріяла показати комусь із цього журналу початок моєї Справжньої Книги. Як і у кожного колишнього студента-філолога, в мене така, природно, була наявна ще з першого курсу. І, звичайно ж, руки так і не дійшли до того, щоб написати продовження.

«От якби Шумилов зацікавився моєю творчістю! — закочуючи тоді ще наївні очиці, мріяла я колись. — Якби сказав: „Ах, Катерино, ви зобов’язані довести цей чудовий твір до кінця!“» Тоді, звичайно, я б розірвала нескінченну низку поточних справ і без залишку віддалася б творчості… Наскільки я розумію, чимось подібним у певному віці марили в нашому місті всі більш-менш творчі особистості.На жаль, ті з них, у кого вистачало запалу й кмітливості, аби все-таки домогтися зустрічі з Шумиловим, щасливими себе не вважали. Едуард Семенович щоразу відсилав авторів на переговори з редакторами, відмовляючись давати будь-які особисті рекомендації. Загалом, Шумилов мав славу людини до занудства принципової, цинічної, навіть суворої. Діяв завжди напевно й ніколи не відступав від одного разу встановлених правил і канонів. Варто було зізнатися, що переконати такого скептика, як Едуард Шумилов, у моїй профпридатності, шансів було небагато. Жорика до нього відправити, чи що?3 кожною думкою про майбутню зустрічі я дедалі більше дратувалася.

«Ну, що за життя таке! Мало того, що самі лінуються відвідати детектива, викликали мене, так би мовити, для „роботи на дому“, то ще й підносять усе так, нібито це мені потрібно, а не їм. Одне слово — театрали! — я гнівалась, але все одно їхала на зустріч із можливим спонсором. — А я тепер мушу доводити Шумилову, що я не верблюд… Ну, це вже нізащо!»

Звідтоді, як