Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

могилї чоловіка, як коня або собаку. Потім як погляди стали людянїйші, жінцї полишали до волі, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вірности чоловікови; але й сей звичай, видно, вивів ся в X–XI вв„бо вже наші лїтописцї тодішні не згадують про се. Значіннє і вага жінки в сїмї теж виросли високо; за голову жінки чоловік, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як за кождого чоловіка. З смертю чоловіка жінка займала перше місце в сїмї і сама вела хозяйство; тільки як вдова виходила вдруге замуж. додавали дітям опікуна.

Сїмї бували тоді більші як тепер. Ще сто літ тому (а в деяких місцях і до недавнього часу) бували такі сїмї у нас, що в них було двадцять—тридцять душ; сини не відділяли ся, брати не ділили ся по смерти батька, а далі вели господарство спільно, під проводом або старшого, або найздатнїйшого „завідцї". Така сїмя та мабуть і всяка сїмя взагалі звала. ся в X–XI в. „родом". „Жили кожде своїм родом на своїх місцях, заправляючи кождий своїм родом", повідає київський літописець про давнє українське життє. Давнїйше ті роди були ще більші, до роду рахували ся родини собі рідні, хоч би й далекі, як то співаєть ся в весільних піснях, де взагалї заховало ся багато памяти про старовину:

Ой роде, роде богатий—подаруй нам товарець рогатий: Ви дайте, таточку, волики, а ви мамонько, корову, А ви дайте, братчики, баранці, а ви дайте, сестрички, ягнички, Ви, далекий родочку, червоні….

Але ті широкі роди розбили ся, ослабли старі звязки, і на місце кровного споріднення все більше значіння стало здобувати сусідство, близькість не походжончя, а мешкання. Сїмї, які мешкали разом, хоч би були й не одного род не одного походження, порішували і вели всякі справи, шо займали всю околицю, за спільною радою „віча" „старцїв", себ то старших з усіх сїмей. Старі села не сиділи так купою як теперішні: „роди" жили окремо, „о собі", як каже літописець—як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люде сходили ся на певні місця—на ті ігрища святочні межи села, на судні „коповища", де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховати ся в небезпечну хвилю, ставили собі „город", себ то місце огорожене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами — старшими, що служили ще сховищами за сторони обведене ще другим валом, часів камяної культури, і новійшими, що будували ся за часів розселення і потім, за княжих часів. А між ними й малі, що могли придати ся хиба для одного роду-сїмі, й великі, такі де могли сховати ся люде з цілої більшої околиці. Більшість їх стояли пусті, тільки про небезпеку. Але декотрі притягали до себе людей, що осідали ся тут, виростав около „города" так званий „острог" — оселі обгороджені укріпленнями від ворога; оселяли ся тут купці, заводили торги, осїдала ся ріжна старшина, богатші й замож-нійші люде; город ставав головою більшої околии" як він рішав, так робили сусїднї села, й імя його приймала сусідня людність. Так на місці старих Дулїбів виступають пізнїйше Бужане і Волиняне, звані так від городів Бужська і Волиня; Чернигівці й Переяславцї на старій землі Сіверській; Турівцї й Пиняне в землї Дреговичів.

45. Гривна київська (злитки півфунта ваги, шо ходили як гроші).

15. Торговля

Між тими причинами, що підіймали декотр міста над иньші, над цілі великі округи, велико важила торговля і торговельні дороги. На українській землї, як то ми вже знаємо, здавна йшла торговля з чорноморськими побережними містами, і з каспійськими та туркестанськими сторонами. І коли Українці розселили ся на своїх нових займанщинах, перейшла ся торговля в їх руки. Торгували з городами грецькими, які зістали ся в Криму і понад Дунаєм, а далї, не вдоволяючи ся тим, завели торговлю з самою столицею Візантиї, з Царгородом. З наших сторін везли туди міхи (шкірки), віск, мед і невільників на продаж, у Греків купували ріжні дорогі матерії та всякі вироби з золота і срібла, вино, бакалїю всяку. Коли степи залягли орди турецькі—Печенїги, що пробили ся в наші степи з кінцем ЇХ віку, через степи стала трудна й небезпечна дорога, і в Царгород ходили купці великою валкою, щоб відбити ся від ворогів, як нападуть.

Грецький цїсар Константин Порфирородний росповідає дуже докладно про те, як ходили сї ватаги купецькі до Царгороду. Зимою, каже він, в великих лісах подніпрянських люде рубають дерево і з нього роблять човни; на весну з водою пускають їх до ріжних торговельних міст, а найбільше до Київа; там до сих човнів приладжують керми і всяку снасть з давнїйших човнів і так ладять їх в дорогу.

Тим часом зїздять ся купцї з своїми товарами. В місяцї червні рушають човни з Київа. Ще три днї стоять під Витичевом, дожидаючи відсталих, і потім пливуть Дніпром у низ, тілько стережуть ся Печенігів, що по ріжних місцях робили засїдки на купців і нападали. Особливо небезпечно було на порогах Дніпрових; човнами тут плисти було небезпечно, бо розбили ся б; приходило ся брати на плечі товари, а човен волокли берегом, або несли на плечах. Невільників, котрих везли на продаж, вели берегом скованих, щоб не втїкли; вони ж несли на собі всяку поклажу з човнів. Купцям треба було стерігти невільників, щоб не втїкли, і пильнувати ся Печенігів, що б не погромили. Так от висідали перед кождіім порогом, проминувши пороги одпочивали на острові, де була потім Січ— Константин зве його островом св. Юрія, а за козацьких часів звав ся сей острів Хортицею; тут під великим дубом справляли жертви богам, на щасливу дорогу: клали хлїби, мясо, жертвували курей, кидаючи жеребок, чи ту курку вбити чи живою пустити. Вдруге ночували на острові, що тепер зветь ся Березань, на морі коло Дніпрового лиману. Відси повз берег Чорного моря їхали до Царгороду.

Там для наших купців було призначене передмістє над морем, на пристани, коло церкви св. Маманта, а збирало ся їх там не одна сотня. Правительство візантийське дуже бояло ся сих купців. В ті часи торгувати приходило ся так, щоб при оказії і зброєю себе та свій товар вміти оборонити. Купцї були воєнні люде, що продавали зібрану здобич, а при кождій нагодї самі були готові пустити