Клайв Стейплз Льюїс - Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника

надзвичайне: як тільки вони вдивилися у ті письмена уважніше, то виявили, що розуміють їх, хоча обриси літер ніби і не змінилися.

Якби Диґорі пригадав собі, що він говорив декілька хвилин тому, а саме що ця кімната зачарована, він здогадався б, що магія почала діяти. Але в ту мить він був до нестями захоплений, аби на це зважати. Він далі міркував про той напис на колоні. І незабаром вони обоє його збагнули. Зміст послання був приблизно таким… принаймні мого суть, хоча сама поезія звучала вочевидь краще:

О Незнайомцю, спраглий чину й слави,

зроби свій вибір, вдаривши у дзвін.

Діждися Долі, що зійде на кін

ув образі нещастя чи навали,

а може, одкровення й перемін.

Діждись її — й пізнаєш чар Безумства,

що зведе тебе у тлін.

Стривожиш дзвін —

Погибелі примару розбудить він.

— Нізащо! — вигукнула Поллі. — Не треба нам ніякої навали!

— Ох, ну чому ти вважаєш, що це погано?! — спалахнув Диґорі. — Ми ж не можемо зараз піти звідси. Нас завжди мучитимуть докори сумління, що ми так і не довідалися, що могло статися, коли вдарити у дзвін. Я не маю наміру повертатися додому, аби пізніше збожеволіти через цю думку. Нізащо!

— Не будь таким дурним, — заперечила Поллі. — Було б чого. Ну і що з того, що може щось статися?

— Я вважаю, що тільки зовсім звихнутий обмежує себе в пошуках істини. Розумієш, тут діє магія. Я вже відчуваю на собі її вплив.

— А я ні, — роздратовано заявила Поллі. — Так чи інак, а я тобі не вірю. Ти просто вдаєш.

— Оце й усе, на що ти здатна, — відповів Диґорі. — Це тому, що ти дівчина. Дівчата ніколи не прагнуть щось знати, тільки пліткують і варнякають казна-що про зайнятих справою людей.

— Ось-ось, зараз ти нагадуєш мені твого дядька Ендрю, — вколола його Поллі.

— Чому ти ухиляєшся від суті? — перебив її Диґорі. — Все, про що йдеться, є…

— Як це схоже на чоловіків! — у свою чергу криком обірвала його Поллі, а потім швиденько додала, вже звичайним тоном:

— І не кажи мені, що я геть чисто як жінка, а то будеш останнім перебрехою.

— Й уві сні мені не наснилося б назвати таку шмаркулю, як ти, жінкою, — насупився Диґорі.

— О, то це я — шмаркуля?! Я? — по-справжньому розгнівалася Поллі. — Гаразд, тоді тобі більше немає потреби морочитися зі мною: я забираюся. З мене досить цієї діри. І ти мені також остогид… ти, груба, пихата, вперта свиня!

— Досить! — гарикнув Диґорі голосніше, ніж сам того хотів, бо побачив, як рука Поллі потяглася до кишені по жовтий перстень. Я не можу виправдати його наступного вчинку, за який він пізніше так каявся (зрештою, так чинить дуже багато людей): Поллі не встигла й торкнутися кишені, бо Диґорі ухопив її за зап'ясток і викрутив руку дівчинки за спину аж під самі лопатки. Далі, заволодівши так само і другою рукою, він рушив уперед, схопив молоточок і легенько тенькнув у золотий дзвін. Аж тоді відпустив дівчинку. Розлетівшись у різні боки, вони попадали на землю і свердлили одне одного неприязними поглядами, важко відсапуючись. Поллі почала було щось кричати, не гак від образи чи сильного болю в руці, як від лютого гніву, коли щось змусило їх цілком забути про суперечку.

Як тільки дзвін було розбуджено, він озвався такою солодкою нотою, що Вам і не снилося. Звук був негучний, але не завмирав, бринів далі. Мало того, він наростав і за якусь хвильку дзвін загудів сильніше. А невдовзі діти, якби спробували щось сказати, просто не почули б одне одного. Вони, правда, і не думали про це, бо стояли з роззявленими ротами. Ще трохи — і звук сягнув такої сили, що заглушив би і їхні крики. І продовжував наростати: на одній ноті, безперервним чарівним бринінням. Але та чарівність крила у собі щось страхітливе. І справді, повітря у кімнаті затремтіло, а кам'яна підлога задрижала просто у дітей під ногами. Тоді почав долучатися інший звук, неясний і теж якийсь згубний. Спершу він нагадував тарахкотіння далекого потяга, а пізніше — падіння зрубаного дерева. Дітям учувався скрегіт величезних брил. У цю ж мить несподівано загуркотіло вже зовсім близько. Дослідників мало не звалило з ніг, бо в одному кутку кімнати обвалилося майже чверть стелі; великі уламки кам'яної кладки всіяли підлогу довкола, а стіни захиталися. Нараз гудіння дзвону припинилося. Хмари пилу осіли. Все знову затихло.

Причину обвалу склепіння так ніколи і не було з'ясовано. Може, винна була магія, а може, нестерпно потужний звук дзвона, що коливався із частотою, супроти якої ті крихкі стіни не могли встояти.

— Ну, гадаю, тепер ти задоволений, — важко відсапуючись, сказала Поллі.

— Так! Принаймні з цим покінчено, — відповів Диґорі. Так вони собі обоє думали, але насправді ніколи в житті не помилялися гірше.

Розділ 5. Руйнівне слово

Діти стояли обличчям одне до одного перед колоною, на якій було підвішено дзвона. Він усе ще тремтів, однак не видавав більше жодного звуку. Раптом вони почули неголосний шурхіт, що долинув з уцілілої частини кімнати. Діти блискавично обернулися на нього. Одна із пишно зодягнених постатей, та, що сиділа окремо від інших, — жінка, яка видалася Диґорі такою прекрасною, — підводилася зі своєї лави. Коли ж випросталася на увесь зріст, діти побачили, що вона вища, аніж вони собі гадали. Відразу стало ясно, не так через корону та шати, як через блиск її очей та вигин вуст, що то велика королева. Вона оглянула всю кімнату, побачила ушкодження, побачила дітей, але з її обличчя неможливо було прочитати, що вона думає про все це і чи взагалі хоч трохи здивована. Королева рушила вперед сягнистим кроком.

— Хто розбудив мене? Хто зламав чари? — спитала вона.

— Здається, я, — відповів Диґорі.

— Ти?! — промовила королева, поклавши свою руку йому на плече. Та рука, біла і прекрасна, була міцна як сталеві обценьки — Диґорі це відчув. — Ти? Але ж ти тільки дитина, звичайна дитина. З першого погляду видно, що у твоїх жилах немає ні краплі королівської чи хоча б шляхетної крові. Як же ти посмів проникнути в цю оселю?

— Ми потрапили сюди з іншого світу, завдяки магії, — відповіла Поллі, яка подумала, що настав час королеві звернути трохи уваги і на неї, а не видивлятися весь час на Диґорі.

— Це правда? — перепитала королева, продовжуючи розглядати хлопця, і бровою не повівши у бік Поллі.