Олександр Петрович Довженко - Повість полум'яних літ

було пізнати. Обличчя його було бліде, все в липкому зеленкуватому поті й у крові, пошматоване ніби пазурами хижих птахів чи звіра. Темно-лілова подряпина над запухлим червоним оком в крові, пошматований мокрий халат у крові. Від нього йшла пара. Він хитався.

 — Тиша цілковита, товаришу генерал, — сказав він пошепки і раптом затремтів — його морозило.

 Генерал швидко підійшов до нього й по-батьківському обняв за плечі.

 — Ух, ти боже мій. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?

 — Ні. Гидко, — махнув рукою Орлюк і, гірко посміхнувшись, глянув на генерала.

 Випивши вина, він не захотів закушувати і, щоб ніхто не помітив, нишком засумував у пітьмі, посилаючи всьому проклятому світу гіркі свої докори й погрози, поки не здолав його сон.

 А король не знає, війська питає, —

 Ой коли б же я знав, чий то син воював,

 Я ж би за нього свою дочку дав, — Святий вечір, —

 співала Тетяна.

 Демид посміхнувся й подивився на Тетяну останнім поглядом. Сніжна білизна вкрила його обличчя. Іній, що припорошив бороду, вуса й грубі пухнасті брови, забілів на повіках.

 — Гукай, Тетяно, мороза та давай вечеряти. Сідай, Іване. Сідайте, дочки, — ледве шелестіли старі Демидові вуста. — Морозе, морозе, а йди куті їсти! Морозе, морозе, йди...

 І мороз прийшов їсти кутю. Демидові стало тепло. І мороз, виявилось, ніякий не мороз, а його небіжчик дід Самійло, а сам Демид зробився малим хлопчиною і якось так легко й вільно ніби знявся й полинув у свято. І вже не Тетяна, а його молода красуня мати співала йому чарівних пісень — колядок, яких ніхто вже й не знає сьогодні. Вона співала про диво дивне, чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б віри не йняв — Демид сам там бував, — святий вечір! Демид сам там бував, — святий вечір! — шаблею лід рубав, — святий вечір! — шаблею лід рубав і коня напував. Добрий вечір!..

 Лютувала хуга.

 І рай далекого дитинства розкривався перед ними червоними маками, рожевим цвітом і васильками. Вони бачили його і в ньому заснули обоє, притулившись одне до одного.

 На вустах у них застигла тиха усмішка до всього світу. Поступово їх замело снігом, і так їх і не знайшов ніхто аж до весни. А навесні довкола печі зацвіли вишні й груші, й тлін загиблих батьків злився з пахощами вишневого садка.

 Дивовижні речі діялись на землі!

 Минула весна. Минуло літо й зима. Пролинуло й третє полум'яне літо. Україна палала від Дону до Дніпра. Розгромлені в запеклих боях, котились за Дніпро величезні гітлерівські полчища. Під натиском грізної радянської зброї відступала гітлерівська Німеччина з усіма своїми сателітами. Висаджувались у повітря мости на Дніпрі. Високі пожежі довго осявали Дніпро від Поліського верхів'я до Запорозького Низу.

 Чотири українських фронти рухались на захід чотирма залізними потоками. У всеозброєнні воєнного досвіду, здобутого під Сталінградом, Воронежем, Бєлгородом, Харковом, на Дону і в безлічі інших битв, вийшли радянські армії на Дніпро.

 Дві стародавніх столиці замаячило вдалині на горбах. Тисячоліття слов'янства на Дніпрі благословляло подвиги потемків, і святі Київської зруйнованої Печерської лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з своїх золочених уламків на темну воду великої слов'янської ріки.

 — Дніпро! Це ж тут я купався! Це моя річка, братці! — Сержант Орлюк стояв по коліна у воді, а на березі на мокрому холодному піску стояли його бойові друзі.

 — Це мій берег, дивіться! Онде навпроти, якраз на горі, бачите, груші й вишні? То мої! А за вишнями й хата моя...

 Але товариші не бачили ні вишень, ні груш. Бачив їх сам тільки щасливець Орлюк: вони зацвіли цієї осені в його серці.

 Була темна ніч, одна з багатьох осінніх ночей, сповнених воєнних див і грізного солдатського щастя. Був сильний вітер. Дніпро неспокійно нуртував і кидався в імлі. Чорні хмари вгорнули всесвіт, і мряка стала стіною від землі до неба — глухого, беззоряного. Йшов дощ.

 Раптом замигтів, запалахкотів огнями весь правий берег від Києва до Вишгорода й Межигір'я, й стало видно гори за Дніпром, і Дніпро, й піски Лівобережжя. За пісками в прибережному лозняку й далі за лозами у лісовій пітьмі, краяній безліччю вибухів, кипіла робота.

 Рубали щоглові сосни й вікові дуби, пиляли дошки, стругали колоддя, палі для мостів, кріпили понтони, плоти. Тисячі найрізноманітніших засобів переправи — баркасів, човнів-душогубок, плотів, бочок, дощатих воріт і всього, за що тільки могла вхопитись людина, щоб не потонути, — все рушило на людських плечах через зарості до Дніпра.

 Важкі колоди й слизькі дошки випорскували з рук, падали в ковбані разом з людьми, але десятки тисяч теслів, саперів, понтонерів, мостовиків не помічали ні скалок, ні подряпин, ні геть стесаної шкіри на своїх мозолястих руках і змуляних спинах, забували, що не спали вже дві доби й майже не їли, тому що ніколи було їсти, і їжа стигла в куховарів. Попереду був Дніпро, і кожен, від генерала до солдата, розумів, що треба поспішати на правий берег, поки розбиті в лівобережних битвах гітлерівці не отямились.

 Підтягалась величезна артилерія, а від Переяслава-Хмельницького вже підкочувались до Десни танки славнозвісного Кравченка, але, не чекаючи на повний склад підкріплення, командування фронту звеліло солдатам і офіцерам армії Глазунова перейти Дніпро.

 — Все... Починаємо! — сказав генерал армії Гла-зунов і, поглянувши на годинник, підвівся над картами. Підвелися й усі генерали, полковники, командири й політпрацівники. Військова рада закінчилась.

 — Залишилась година. — Генерал Глазунов обвів очима всіх присутніх і сказав дуже тихо:—Забудьте на цей час накази, труднощі, всю суєту, весь механізм війни. Ідіть до солдатів і скажіть їм найголовніше. А найголовніше зараз — це добре слово. Скажіть їм найкраще, що підказує ця ніч. Я знаю: їх не трз-ба ні переконувати, ні примушувати, — перед ними Київ. Але Дніпро від цього не мілкіший, і ворог не слабший. Це велика ніч. Тому не бійтесь великих слів. Скажіть їм, що сьогодні в усьому світі нема людей ні прекрасніших, ні чистіших, ніж вони. Міряйте життя й смерть великою мірою. Скажіть найпростішій рядовій радянській людині-солдатові, чиї діди й прадіди вимолювали собі в бога за копійчану свічку дрібок безсмертя, скажіть їй, що вічність сама стукає до її грудей цієї ночі. Ідіть.

 — Солдати великого Радянського Союзу! Форсуємо Дніпро!..

 Полковник Рябов, Зарубін, Федорченко й інші полковники й підполковники пояснили солдатам наказ