Юрій Михайлович Мушкетик - Яса. Том 1

по скриньках і лавах. Розвішував шаблі — в золоті, бірюзі, діамантах, їх би вистачило на комонний полк, — викладав рядками пістолі, сідла, срібло, люльки, соболі — все, що зібрав протягом життя — купляв, вимінював, для того, власне, жив. Коли несподівано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовності, як магніт цвяхи. «До гетьмана без сукна не йди». Ці слова виловили його потаємні служники й принесли як доказ чиєїсь крамоли. Але він не наказав карати за них. Він знав, що знищити слова важче, ніж оці ось коштовності. Та й для чого забороняти ті слова, коли з них народяться нові коштовності.

Самойлович узяв з полиці важку чару, повернув карбуванням до світла. Хоч той напис знав і так, не читаючи: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа їсть і де злодії підкопуються і крадуть». Він би, може, й повірив цим словам, коли б вони були викарбувані не на золоті. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. І все ж незбагненна таємнича сила щоразу вела його до цієї зали, змушувала серце пойматись острахом і читати зі святого письма далі: «Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні ржа не їсть і де злодії не підкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше».

Ні, він не опирався Божим словам, од самої думки про таке холод обвівав душу, — але ж чому майстер вирізьбив їх на золоті? І що хотів сказати: там, на небі, і він, і гетьман, для якого різьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торік, він уже на небі. Й, може, п’є з ще коштовнішої чари? То хіба тут, на землі, він, гетьман, не мусив мати чари ліпшої, ніж простий золотар?

Він і далі опирався злому заміру майстра. Для чого злодіям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не їсть іржа золота, вона їсть залізо, а залізо — то бідність.

Мабуть, це таки були трохи грішні думки, але гетьман любив ширмувати словами сам із собою. Це — не до кінця страшно: в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до піхов. Можна щиро помолитися й заспокоїти душу.

Проте в житті гетьман такого ширмування не любив. Волів стояти певно. Не любив сліпого ризику, не виваженого до кінця рішення, не убезпеченої з усіх боків справи. Мабуть, тому і досягнув найвищої влади та великого статку. За такі скарби можна купити будь — чию прихильність та ласку. З іншого боку — зичливість часто приходить укупі з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вітрилами, щоглами й гарматами — останній безгрошовий набуток. Легкий, граційний — справжній мистецький шедевр. Золото, срібло, слонова кістка… Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провіщав своєму новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним — плисти повільно й обережно, і тільки по тихих водах. Нехай дурні рвуться через пороги. Самойлович прочинив різьблені дверцята шафки, дістав звідти зелену полив’яну карафу й налив з неї у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кілька ковтків. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман — не п’яниця, але любить випити на самоті. Любить усамітнитися й поміркувати або й просто посидіти, приплющивши очі, зігріваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалі не любить юрмиськ і крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно і є, одначе він уміє, коли потрібно, й здмухнути з власного чола ту похмурість та приохотити інших до веселощів. Якби не вмів, то не стояв би у цій залі. Й не пив би терпкого червоного вина. П’ючи його, в такий спосіб заперечує мудрість, написану золотарем на чарі. Ніби змагається з ним і з усіма тими — тисячами, а може, й мільйонами, які застерігали інших, бо самі не могли того доп’ясти. Що ж, у цю мить душа його — тут, одначе її вистачає і на ціле гетьманство. А покличе Всевишній до себе — складе йому звіт за всі діяння, ніколи й нічого не приховував од нього і все, що робить, — з думою про нього.

Націдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кілька кроків.

На полиці, вишикувані рядками, стояли дзиґарі. Всі — химерні та мудраційні. Попереду — найкоштовніші, подаровані великими державцями. Дзиґар з вовком, у вовка в зубах вівця, турок стріляє у вовка стільки разів, скільки зараз годин, — дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухається, коли молот вибиває об неї години, — дарунок польського короля; сторожова вежа, на якій щогодини з’являється новий стрілець, — від московського царя. Гетьман тупо дивився на дзиґарі, і коли зненацька на вежі поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрілець — сахнувся, трохи не випустив п’ятисвічника. І аж скреготнув зубами. Вчора сам завів це мертве залізо, а сьогодні вже й забувся. А ще стрілець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.

Непроста річ писати листи цареві.

Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з’їв і його сон. Два писарі пріли над аркушами, а лист так і лишився незакінчений. Він сам стомився від писання й від тяжких думок. Сьогодні його найбільший неспокій — Сірко. Чоловік свавільний, непримиренний, годі й думати про те, щоб схилити його на свій бік, він читає твої думки й забігає наперед твоїм замірам. А отже, гетьман не знає, як упевнити царя, що Сірка треба знову відправити туди, звідки привозять соболині хутра. Що він небезпечний цареві так само, як і йому, гетьману.

«…враг той давній Сірко о сирній неділі присилав до нас писаря військового з товаришами, — подумки перечитував листа, — вимагав від нас нібито запасів, ордою стращав, а насправді вивідував, де війська стоять і яка їхня поведенція. А писар сам сказав по своїй совісті, що той — таки Сірко Москві служити не збирається».

Гетьман подумав, що Сірко й справді давній його ворог. Надто круто сходились і розходились у житті їхні дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батурині, мов дві шаблі. Самойлович пам’ятав, як ішов він з образом Спасителя до аналоя, біля якого лежала гетьманська булава, — скінчилося гетьманство Многогрішного, — а чорні горлянки ревіли, аж темріло в очах: «Сірка! Воліємо Сірка гетьманом!» Ще Самойлович пам’ятав, як тремтіла лівиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоїлася на перев’язі),