Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Всюди пропадало, — пхинькнула Аеліта.
Глухої ночі під її вікнами вешталися сантехнік, Вовчик-електрик і телемайстер із баяном. Телемайстер мав образу на Аеліту, а Вовчик із сантехніком — на все населення Мамонтівки, яке не схвалило листа «запорожців» до Верховної Ради. Тому й влаштували демонстрацію із частівками. Телемайстер грав на баяні й наспівував:
— Кудри вьются, кудри вьються,
Кудри вьются у б…
Почему они не вьются
У порядочных людей?
Сантехнік із електриком підхоплювали:
— Потому что у б…
Деньги есть для бигудей,
А порядочные люди
Тратят деньги на б…!
Мало хто спав тієї ночі. Полегшено зітхнули, коли вранці до Дому на набережній підкотив уживаний не один рік чорний «форд», і тим шляхом, що коли сухо, то проскочиш. Стоячи за портьєрою, Аеліта бачила, як із «форда» виповз дисидент. Син Неба, дещо схожий на Бельмондо, сподобався їй одразу. Не лише вона, а й вся Мамонтівка підглядала: «Кеша повернувся! Той самий, який Леоніда Ілліча… Якого довго не могли відшукати, щоб вишпурити з країни, бо три дні відсипався у смітнику просто неба. Богема! П’ятнадцять літ спливло, а він он як помолодшав! Й бороду поголив… І що тільки гроші з людиною не зроблять!»
Передусім Кеша помітив чорний будинок.
— Мама мія! — мимоволі вихопилося італійською. — Оце так дизайн!
— Мамо моя, — залюбки переклала Людмила Петрівна, її запросили до почту зустрічаючих на випадок, а раптом дисидент позабув російську. — Каже: в нас дуже гарно.
Дисидент-Кеша підбіг до Дому на набережній і поколупав пальцем фасад.
— Бляха-муха, не здирається! — замилувався він. — Повний кінець! Що то за фарба, б-млин? Як труна з музикою? Це ж треба! Чорний Дім! Хто дотелепав? Так… Запозичую досвід… Ну, чо’ вирячилися, бляхи-мухи? Не жартую! Фарба як називається? Чиє виробництво? Наче не «Сажа газова» і не «Персикова чорна»… На «Кістку палену» не схожа… що за б-млин, питаю?
Всі промовчали.
— У мене що, з мовою не теє? — занепокоївся Кеша. — Може акцента підчепив? Чи мене вже на Батьківщині не розуміють, дебела воша?
Очевидці німо зиркнули на Людмилу Петрівну.
— Раді-бога, у вас гарна вимова, — прощебетала вона.
— То що ж то за фарба, япона-мама?
Тепер вже всі дивилися на Матусю.
— «Копчена мамонтівська», — відповіла Матуся, проймаючись дрижаками.
Син Неба замислився. Земляки знали з гіркого досвіду: якщо Кеша починає думати — добра не жди.
— Ну, то як там у Сан-Франциско, Кеша? — звернувся старший лейтенант міліції, аби відволікти дисидента від важких дум про чорну фарбу.
— Що тобі сказати, Вітьок… Трясе там, б-млин дуже… Землетруси й гульня всіляка.
Невдовзі дисидента запросили до квартири. Всі райцентрівські кози та кури замекали і закудахтали, а Кеша’ ніяк не міг второпати — то комизуються з нього чи ні?
— Пробачте, але ніяк не вкумекаю… Здається, вас витурили? — напівзапитав старший лейтенант з військкомату, супроводжуючи дисидента на третій поверх.
— Із Сан-Франціско? — перепитав дисидент.
— Та ні, від нас.
— Ну?..
— Що?..
— Чого ж тобі треба, м-блин?
— Чи відчували там ностальгію?
— А то як же! Нудьгував без тебе, трахнутий комар.
У своїй колишній оселі Кеша навіть оком не кинув на Аеліту в купальнику і з відкритою книжкою на канапі.
— А двері де? — наполохано спитав він, забачивши нові.
Його заспокоїли й спрямували на кухню, де незабутній «шедевр» експонувався подібно музею «Прадо» — заходь, б-млин, й любуйся!
— Майн ґотт! — вхопився за голову дисидент, угледівши Будьонного, Калініна й оті штуки скіфських бовванів.
— Боже мій! — переклала з німецької Людмила Петрівна.
— Хто це накоїв! Кому врізати по пиці?! — заревів Кеша ведмедячим риком.
Про подальші події в квартирі свідчень не збереглося. Знаючи Кешу, всі кинулися навтьоки. Ретирувалися навіть старші лейтенанти. Щоправда, Матуся зосталася — в неї від жаху відняло ноги. Можна тільки здогадуватися, як їй та Аеліті вдалося приборкати Кешу за двадцять хвилин, затим вивести з Дому на набережній і покотити чорним «фордом» до мамонтівського ЗАГСу. Спробуємо вжити «принцип навпаки» й відновити події за кінцевим результатом.
На відміну від своєї покровительки Аеліта ні на мить не позбулася присутності духу, бо стикалася за своє життя з божевільними не один раз. Звичайно, вона побоювалася, аби Син Земної Кулі не почепив чергового ліхтаря під оком, однак наважилася увійти на кухню і гордо заявити:
— Ну, я це зробила! Чого репетуєш, козел недоклепаний?!
Чи оте бісівське «козел», чи легендарне кохання з першого погляду — але, вочевидь, на Кешу подіяло, і він заспокоївся. Маємо сказати, Аеліта була в чудовій формі, кращій аніж 1982 року. Син Неба «дивився, розчулений і схвильований… Які б муки він прийняв би зараз, аби ніколи не засмучувати це дивне обличчя, аби зупинити загибель принади, юні, цнотливого дихання, — вона дихала і пасмо попелястого волосся, що трималося щоки, здіймалося».
— Якщо не подобається — бери ганчірку і сам змивай, мурло! — пішла в наступ незбагненна Аеліта. — І взагалі ти, б-млин, умієш розмовляти по-людськи? Чи, мо’, розучився?
Кеша відвів убік очі, в яких уже роздмухувалося «кохання з першого погляду», і вдаючи з себе ділка запитав:
— То як ота фарба називається?
— «Копчена мамонтівська», — улесливо проспівала Матуся.
— Вас зрозумів, — усміхнувся Кеша. — Тобі на оздоровлення Мамонтівки скільки доларів треба?
— Де-десять… — пробелькотіла Матуся.
— … тисяч, — продовжив Кеша. — Знаю, долари потрібні. Але чомусь всі прагнуть мене обшахраювати. А я за так долари не розкидаю. Лихого не пам’ятаю, але «за так» нічого не вийде. Давай співробітничати: я тобі десять тисяч, а ти мені рецепт «Копченої мамонтівки». Маю намір хмарочоса фарбувати. Ну, то як?
— Згода, — кивнула Матуся.
Де ж краєзнавець? Куди його занапастило? Треба негайно викопати ще одного мамонта!
— Даруйте, але фарби вже нема, — прошепотіла Матуся. — Усю до мазка роз… розфарбували.
— Мене не фарба цікавить… Ти мені рецепта на стіл, а я тобі — валюту на бочку, — Кеша витяг записничок й приготувався занотовувати.
— Ага, йдеться про рецепт, — пожвавішала Матуся. — Тоді занотовуйте. Береться один мамонт…
У Кеші побільшали очі.
— … вариться смола, — продовжувала Матуся, ледь не ридаючи.
Кеша рвучко стулив записника:
— Годі. Я вже чув це. Мамонта закопчують, вивалюють у смолі й кладуть в льодовикову нішу.
У Матусі бризнули сльози.
— Дай їй сто тисяч, — милосердно проказала Аеліта.
— Дам, якщо підеш за мене заміж, — круто повернув Син Неба.
— Чому б і не піти. Хіба я собі ворог?
— Коли? — Кеші, вочевидь, нетерпеливилося.
— А хоч і зараз, — втрутилася уже без сліз Матуся.
— Тоді вдягайся.
— Може відмити двері? — смиренно запропонувала Аеліта.
— Не треба. Тепер Будьонний із Калініним ходовий товар…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагдова планета», після закриття браузера.