Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

думаю, – почав було казати Директор таким самим розчуленим тоном, але тут його перервав голосний плач.

Із сусідніх чагарників вигулькнула няня, яка волочила за руку маленького хлопчика, що не припиняв рюмсати. Вслід за ними стурбовано дріботіла маленька дівчинка.

— Що сталося? – запитав Директор.

Няня знизала плечима.

— Нічого особливо, – відповіла вона. – Просто цей хлопчик не виявляє бажання долучитися до звичайнісінької еротичної гри. Я вже помічала це за ним і раніше раз або двічі. Ось і сьогодні знову. Підняв оце зараз вереск...

— Чесно, – вставила стурбована дівчинка, – я ж не хотіла нічим йому зашкодити. Чесно.

— Звичайно ж, ні, дорогенька, – заспокоїла її няня. – Отже, – звернулася вона до Директора, – я відведу його до помічника керівника з психології. Нехай подивиться, чи все з ним нормально.

— Правильно, – погодився Директор. – Відведи його. А ти, дівчинко, залишайся тут, – додав він, коли няня потягла далі малого, що й далі голосив. – Як тебе звати?

— Поллі Троцька.

— Дуже гарне ім’я, – похвалив Директор. – А тепер біжи й пошукай якогось іншого хлопчика для гри.

Дівчинка побігла й невдовзі зникла між кущів.

— Розкішне створіннячко! – вигукнув Директор, дивлячись їй услід. А тоді, повернувшись до студентів, заявив: – Те, що я вам зараз скажу, може видатися неправдоподібним. Але, зрештою, якщо ви не ознайомлені з історією, вам більшість фактів з минулого здаватимуться просто неймовірними.

Він повідомив їм дивовижну річ. Виявляється, що впродовж дуже довгого часу до ери господа нашого Форда і навіть декілька десятиріч після цього еротичні забави між дітьми вважалися ненормальними (всі розреготалися), і не тільки ненормальними, але й навіть аморальними (ні!), через що їх було суворо заборонено.

На обличчях його слухачів з’явився недовірливо-здивований вираз. Бідолашним діткам забороняли розважатися? Вони не могли в це повірити.

— Навіть підліткам, – вів далі Директор ІЗЦ, – навіть таким ось, як ви, підліткам...

— Це неможливо!

— Крім хіба що прихованого аутоеротизму і гомосексуалізму, не дозволялося нічого.

— Нічого?

— У більшості випадків аж до двадцяти років.

— До двадцяти років? – гучною луною озвався хор студентів, які просто не вірили своїм вухам.

— До двадцяти, – повторив Директор. – Я ж казав, що це вам видасться неправдоподібним.

— Але що сталося? – допитувалися вони. – Які були результати?

— Результати були жахливі. – В їхній діалог зненацька втрутився глибокий і лункий голос.

Вони озирнулися. Неподалік їхнього невеличкого гурту стояв якийсь незнайомець – чорнявий чоловік середнього зросту, з гачкуватим носом, пухкими червоними губами і дуже пронизливими чорними очима.

— Жахливі, – повторив він.

Директор ІЗЦ саме присів на одну зі сталево-ґумових лавок, що були зручно розставлені скрізь у саду, але, побачивши незнайомця, він зірвався на ноги й кинувся до нього, простягаючи руку і шкірячись у білозубій усмішці.

— Контролере! Що за неочікувана радість! Хлопці, що ви собі думаєте? Це ж сам Контролер, його фордичність Мустафа Монд.

У чотирьох тисячах кімнатах Центру одночасно пробили чотири рази чотири тисячі електронних годинників. З репродукторів пролунали безтілесні голоси.

— Головна денна зміна здає чергування. Приймає друга денна зміна. Головна денна зміна здає...

Піднімаючись у ліфті до роздягалень, Генрі Фостер і помічник директора визначень доволі підкреслено повернулися спинами до Бернарда Маркса з відділу психології, не бажаючи псувати собі репутацію.

Червонаве повітря складу ембріонів ще й далі вібрувало від неголосного гудіння й гуркоту машинерії. Зміни приходять і відходять, одні забарвлені вовчаком обличчя змінюються другими, тільки конвеєри невпинно й величаво линуть собі далі, завантажені майбутніми чоловіками і жінками.

Леніна Краун швидко покрокувала до дверей.

Його фордичність Мустафа Монд! Вибалушені очі студентів мало не вилазили їм на лоба. Мустафа Монд! Контролер-резидент по Західній Європі! Один із десяти Світових контролерів. Один з десяти... і ось він сів на лавку разом з Директором ІЗЦ, він тут залишиться, так, залишиться, і навіть буде з ними говорити... прямісінько з перших уст. Прямісінько з уст самого Форда.

Двійко рудих, наче креветки, дітлахів вистрибнуло з сусідніх кущів, якусь мить розглядало їх виряченими від здивування очима, а тоді знову зайнялося своїми розвагами в чагарнику.

— Ви всі пам’ятаєте, – мовив своїм потужним низьким голосом Контролер, – пам’ятаєте, я припускаю, цей прекрасний і натхненний вислів господа нашого Форда: «Історія – це нісенітниця». Історія, – поволі повторив він, – це нісенітниця.

Він змахнув рукою так, ніби якимсь невидимим пір’яним віничком позмітав геть порох, яким були Хараппа і халдейський Ур, а також павутиння, що оплутало Фіви, Вавилон, Кносс і Мікени. Шурх. Шурх... і де подівся Одіссей, де зник Йов, де щезли Юпітер, Ґаутама та Ісус? Шурх... і всі ці порошинки античного пилу, такі як Афіни й Рим, Єрусалим і Піднебесна, згинули назавжди. Шурх...

і там, де була Італія, вже зяяла пустка. Шурх... собори; шурх-шурх... король Лір і «Думки» Паскаля. Шурх... «Страсті»; шурх... «Реквієм»; шурх... симфонія; шурх...

— Генрі, йдеш цього вечора на чуттєвки? – запитав помічник визначальника. – Я чув, що нова чуттєвка в Альгамбрі першокласна. Там є любовна сцена на ведмежій шкурі; кажуть, що розкішна. Відчуваєш кожну ведмежу волосинку. Дивовижні тактильні ефекти.

— Ось чому ви не вчите історію, – сказав Контролер. – Але настав час...

Директор ІЗЦ стурбовано на нього глянув. Ходили химерні чутки про те, що в сейфі кабінету Контролера переховуються старі заборонені книжки. Біблія, поезія... Фордзна-що.

Мустафа Монд перехопив його стривожений погляд, і кутики його червоних губ іронічно пересмикнулися.

— Усе гаразд, Директоре, – дещо глумливо заспокоїв він його, – я їх не розбещу.

Директор ІЗЦ був цілковито збентежений.

Ті, хто відчуває себе зневаженим, полюбляють зневажливо поглядати на інших. Посмішка на обличчі Бернарда Маркса була презирлива й зарозуміла. Кожна ведмежа волосинка... якраз!

— Обов’язково піду, – сказав Генрі Фостер.

Мустафа Монд нахилився й помахав перед ними пальцем.

— Спробуйте лише усвідомити, – мовив він голосом, від якого в животі в них щось химерно затремтіло. – Спробуйте збагнути, як це було – мати живородну матір.

І знову це непристойне слово. Але цього разу нікому навіть у голову не прийшло усміхнутися.

— Спробуйте уявити, як це було «жити зі своєю родиною».

Вони спробували, але явно безуспішно.

— А знаєте, що означало «вдома»?

Вони похитали головами.

Зі свого тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася ліфтом на сімнадцять поверхів, завернула, вийшовши з нього, праворуч, покрокувала вздовж