Олена Гриб - Шазілір. Дорога надії, Олена Гриб

Третій кінь скинув пані Чарру за десяток кроків звідси.

Поки Блекка ловила всіх трьох коней одночасно (вони не тікали, але й не підпускали її до себе), з'явився виводок кіз та зграя вовків. Для однієї з кіз все закінчилося сумно, для коней – неоднозначно.

Коза в екіпажі була стара і виснажена, але Блекка дбала про завтрашній день і запасалася продуктами. До речі, залишки ‹чоловіка» кози пані Чарра теж не залишила хижакам. Можливо, саме тому вони кружляли довкола як приворожені.

– Це собаки, – заспокійливо сказав Рейн. – Взимку вони… Емм… Збираються в зграї і бігають одне за одним. – Чомусь було ніяково обговорювати такі матерії з дамою з вищого товариства. – Неподалік селище. Козла забили господарі, шкуру і тельбухи викинули, – запах не дозволяв помилитись, – а собаки відтягли це подалі. Коза теж домашня, одразу до рук пішла. Нема про що турбуватися.

Блекка ковзнула до Рейна, притулилася до його бока. На ній справді було зайве пальто. Пані Чарра залишалася собою за будь-яких обставин.

– Брехло… – Вона дрібно тремтіла, ніж у її руці дряпав оббивку сидіння. – Ти дуже добрий брехун. Якби козла не випатрали на моїх очах, я б тобі повірила. Ми в пастці, дурню. Вовки не прийшли слідом тільки тому, що я оббризкала все навколо своїми духами.

– Не тому.

– Тому! А ще ти проклятий і ненормальний, вони чують таке, мені тітка Маруанет розповідала. Ти ж не помреш? Не смій залишати мене одну!

– Нещодавно ти сама хотіла піти. – Рейн плутався між формальним та неформальним звертанням. Блеці Чаррі хотілося грубіянити, переляканій Блеці Чаррі – допомогти вгамувати страх. – Вдень буде простіше.

– Тільки спробуй мені здохнути! – Вона випустила ніж і вчепилася в плечі Рейна обома руками. – Я тебе з-під землі дістану! І я загубила сірники, – пролунало недоречно. – Тобі теж так холодно? Я не відчуваю ні рук, ні ніг… Зігрій мене, ти ж гарячий! Тобі що, важко?

«Ще чотири дні безпорадності… Я не виживу», – подумав Рейн і вчинив як боягуз: сказав, що коза набагато тепліша за людину, її шерсть рятує від обмороження, а подих убиває заразу.

– Як же ти гарно брешеш… – мрійливо протягнула пані Чарра і почала навпомацки робити перестановку.

Рейн навіть зрадів, що сили покинули його на початку цього процесу. Він поклався на долю, що була набагато милосерднішою за нав'язану попутницю.