Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Або бути Халісом. Бути мною.

Спочатку з темряви виникають його очі. Якби Пенсі стояла, то не втрималася б на ногах. Дві яскраві полум'яні точки приковують до себе погляд і навіть засліплюють. Але варто їй звикнути до цього раптового джерела світла, як той, кого вона вважала мисливцем на дивності, сам перетворюється на дивність.

Слова застрягають десь у глибині горла, їй хочеться кричати: «Руїнник!» — та не виходить. Справжній руїнник, щоб їй вічно жити на перевалі! Вони справді існують! Це не дитячі вигадки і не казочки п'яних мисливців!

Вона завмирає.

Уперше Пенсі побачила зображення подібних чудовиськ у дитинстві на святі сонцестояння серед безлічі красивих картинок, виконаних кольоровими фарбами. І складно сказати, чи було вигадкою на тих малюнках усе, чи справді комусь вдалося детально роздивитися таємничих істот? Потім в неї з'явився загадковий сувенір з полювання, який їй подарувала мама. Та металева плиточка зі стертим карбуванням довго була найулюбленішою іграшкою Пенсі. Поступово загадкові чудовиська вже не так тішили її, бо інших справ вистачало, але все ж історії про моторошні дивацтва в самому центрі найнебезпечніших руїн приковували увагу. Правда була лише в тому, що розумних чудовиськ, тих, хто зображений на малюнках, вітражах і плитках, до пуття ніхто й ніколи не бачив. Або не вижив після зустрічі з ними. 

Так, байки та історії про руїнників розповідали ще задовго до Пенсі та її прийомних батьків. Навіть задовго до того мисливця, який прийшов до прапрадіда пана Лежича. Але все ж таки ті історії здавалися Пенсі вигадкою до цього моменту.

— Боїшся?

Пенсі повільно киває, не відриваючи погляду від руїнника. Світло очей перестає бути таким сліпучим, і вона бачить чудовисько повністю.

— Так, дві руки і дві ноги. І голова теж одна, невже так страшно? — жартує над нею руїнник... Халіс, здається, так він назвався. Але Пенсі не в тому стані, щоб оцінити гумор. Тим паче що відмінностей набагато більше, ніж подібностей. 

У руїнника темна шкіра, вона то тут, то там усипана яскравими точками і візерунками, що світяться. Гладке волосся раз у раз спадає на лоб. Воно здається темним, особливо на тлі великих сяючих рогів. Пенсі кутається в хутро і шкіру, а руїнник швидше роздягнений. На ньому всього лише дивна широка й довга сорочка, яка сповзає з плеча і ледь прикриває коліна.

— Що, більше нічого не скажеш? — фиркає руїнник, коли Пенсі перестає витріщатися на чудернацькі роги й чоловіче тіло і, нарешті, відвертається.

Відповісти їй нічого. Відвертої небезпеки вона поки що не відчуває. А якби це чудовисько хотіло її з'їсти, то завадити вона йому не зможе. У казках і міфах чимало місця відводиться моторошній силі й підступним умінням руїнників. Тож усе, що їй залишається, це рахувати час і чекати. Рой не може перебувати завжди в бойовій готовності, колись же він повинен буде втихомиритися для засвоєння зібраного тепла і розмноження. Тоді можна буде вибратися назовні, відламати кілька гілок і спрямувати снігоступи назад — у звичайну гущавину Чорного лісу. Без руїнників. Але все це мало б сенс, якщо вона дочекається відлиги. А вибір у неї невеликий…

Їй залишається чекати.

Минуло вже понад дві години, як її почало бити тремтіння. Пенсі збирає все, що може зігріти її, не привертаючи уваги рою, але ні тканина, ні шкура не допомагають. Загалом вона сидить поруч із руїнником майже п'ять годин, продовжуючи ігнорувати чудовисько. Але коли тремтіння змінюється моторошною сонливістю і перед очима все починає плисти, Пенсі здається і порушує тишу:

— Тобі відомо, як довго активний цей рій?

— У звичайні зими до трьох днів, у суворі — всі п'ять, — руїнник нічим не показує свого здивування. Ніби й не було цих годин мовчання.

— А зараз яка зима? — ставлячи це запитання, Пенсі боїться відповіді. Можливо, тому що її знає.

— Сувора, а що? Боїшся, що не виживеш без їжі п'ять днів? — сміється руїнник.

— Думаю, про це мені хвилюватися не варто, — вона тверезо оцінює свої шанси. — Найімовірніше, я замерзну до цього часу.

— Не сміши мене… Чи правда?.. — він раптово опиняється дуже близько, а довгі пальці ковзають рукавом куртки і проникають під товсту хутряну рукавичку. Дотик обпікає. Пенсі потрібен якийсь час, щоб зрозуміти, що це не руїнник настільки гарячий, а всього лише її шкіра занадто холодна. Вона відсувається від чудовиська, намагається закутатися в одяг сильніше, але насправді руки вже слабо слухаються.

— Рій ніколи не затримується довше, ніж зазвичай, — здається, руїннику не подобається її стан. Пенсі подумки дивується. Невисловлене запитання не залишається без відповіді:

— Невже ти думаєш, що мене приваблює дивитися, як на моїх очах хтось помирає? Так, у ваших історіях ми чудовиська. У принципі нічого не маю проти. Але в мене були плани. Ти мені жива потрібна, людино...

— Що за плани?

— Ти ж шукаєш відерс? Я теж. Я приходжу сюди не так часто, але від таких ласощів відмовитися дуже складно.

— Ласощі?

— Пф, про смаки не сперечаються, — фиркає руїнник і обхоплює теплими долонями крижані щоки Пенсі. — Сиди ось так. То про що я? Ага! Люди п'ють ту свою огидну брагу, а я жую листя відерсу. Що незрозумілого? А план у мене такий. Я тут уже третій день, рій мені не такий страшний, пробитися до відерсу можу хоч зараз. Але навіть мені не під силу одночасно відганяти його і ламати гілки. Відерс не любить поспіху і зайвого шуму, і рій йому поруч теж не потрібен. Якщо дерево стривожиться, то це будуть останні пагони, які мені вдасться побачити.