Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

– Вієм, поки не забув, візьми у цілителів ще сім порцій зілля анабіозу, – попросив чотар Юстин, випадково натрапивши на розвідницю. – Давай швидко, через півгодини відправляємося.

– Ото вже, – з сумом зітхнула блондинка, доївши шоколадний батончик. На відміну від більшості товаришів, вона була повністю готовою до відбуття – збори ніколи не займали багато часу, на відміну від їжі, до якої Реквієм завжди дуже охоча. Її часто можна помітити за поїданням дорогого, чорного шоколаду, ягідних тістечок чи навіть м'яса в кисло-солодкому соусі. Останнє можна було придбати в їдальні за додатковий срібний, але, зазвичай, його купували лише офіцери.

Інших воїнів дивувало, що дівчина могла дозволити собі дорогі солодощі, отримуючи ту ж заробітну плату, що й інші. Зрештою, більшість знайомих зійшлися думками на наявності заможного нареченого в столиці, який і відправляв Вієм все те, в чому прості солдати собі відмовляли. Все ж, розвідниця справді отримувала посилки від близьких щомісяця.

Піднявшись з насидженого місця на підвіконні в коридорі, дівчина слухняно попрямувала до лазарету за названим зіллям анабіозу. Розвідники часто використовували його в ситуаціях з посиленим захистом об'єкту, аби приховати життя у власних тілах на певний час. Чимало магів могли виявити усіх живих істот навколо себе, а таких часто наймали для охорони більш заможні торговці чи аристократи.

В лазареті Реквієм змогла знайти єдиного цілителя в дальній лабораторії. Це не було дивним – в звичайних умовах лікарі завершували роботу ще до вечора, а зараз вже сутеніло.

– Нарешті хоч хтось, – задоволено зітхнула розвідниця. Знайдений цілитель дрімав в робочому кріслі, закинувши ноги на низенький столик. – Лікарю, я за анабіозом. Чотар Юстин попросив сім порцій.

Наблизившись до чоловіка, Вієм з подивом впізнала в ньому Дем’яна Гамаюна, який ще вчора допоміг відновити функціональність її лівої руки. Офіцер спав, спокійно опустивши голову на груди та склавши руки на животі. Він не прокинувся навіть через присутність сторонньої людини.

– Шкода вас будити, полковнику, але зілля нам потрібні вже.

Блондинка злегка стисла плече Гамаюна, чим змусила того ледь помітно здригнутись перед пробудженням. Насилу сфокусувавши сонний погляд синіх очей на обличчі Реквієм, чоловік втомлено потер власне:

– Невже рана на твоєму плечі погано затягнулася?

– Що? – дівчина розгубилася, не чекаючи, що полковник запам’ятає її обличчя. – А, ні, рука як нова, дякуючи вам. Я тут через інше. Чотар Юстин попросив сім порцій анабіозу для завдання.

– Коли вони йому потрібні?

– Зараз, відправляємося за двадцять хвилин.

– Гаразд, почекай тут, – Дем’ян позіхнув і попрямував до комори, що слугувала малим складом при лабораторії.

Слухняно залишившись на місці, розвідниця зацікавлено роззирнулась по сторонам. Раніше їй не доводилося бувати в лабораторії цілителів, якщо не зважати на попереднє завдання.

Оглянувши кімнату, дівчина звернула увагу на широкий стіл, завалений пожовтілими книгами, колбами, казанками та деякими травами. На ньому ж лежав розгорнутий журнал з дозуваннями різних ліків, дозволяючи Реквієм прочитати й рецепт снодійного зілля. Не те щоб вона справді розумілася в алхімії, але деякі назви трав виявилися знайомими.

Зачитавшись, Вієм пропустила повернення Гамаюна з сімома маленькими пляшками зілля. Дівчина озирнулась лише після наступних слів чоловіка:

– Знайшла щось цікаве?

– О, перепрошую, трохи зачиталась.

– І що привернуло твою увагу в рецепті снодійного?

– Як на мене, корінь живоглота там зайвий, – неохоче відповіла Реквієм. – Я жодним боком не алхімік, але точно знаю, що він дуже п’янить малих гризунів. Звісно, на людей ця рослина впливає значно слабше, але після пробудження в голові залишиться важкість.

– Звідки тобі про це відомо?

– Довелося відчути на власній шкірі, – зніяковіла блондинка, почухавши потилицю. – Моя бабця чудовий маг душ і в покарання чимало разів змушувала мене проживати по декілька днів в тілах різноманітних тварин. А коли власна свідомість зберігається – тваринні інстинкти якось пригнічуються і можна з’їсти щось не те.

Почувши цю коротку розповідь, Гамаюн здивовано моргнув, перш ніж в голос розреготатися, закинувши голову назад. Так, на перший погляд історія дійсно здавалася веселою, проте іноді Реквієм доводилося проживати власну смерть від вовчих зубів в тілі зайця чи в дзьобі лелеки, після перетворення на маленьку жабу.

Добре, що навіжена бабця хоча б не забувала прив’язати душу онучки до рідного тіла, куди та могла повернутись після кожної смерті. Але не завжди все заходило так далеко і частіше Вієм поверталася через декілька годин за більш мирних обставин.

Дівчина аж ніяк не злилась на родичку, сприймаючи покарання за незвичайну розвагу та підсвідомо вчилася у тих тварин, чиї тіла займала на якийсь час. Саме це і слугувало причиною чудової фізичної форми розвідниці, що мала найвищий показник витривалості з усього курсу новобранців.

– Сувора жінка, твоя бабуся, – зрештою промовив Дем’ян, заспокоївшись. – Гаразд, тримай свої зілля, більше не затримую.

Подякувавши за анабіоз, Реквієм поспішила до свого загону, чудово розуміючи, що часу залишилось зовсім небагато.

Розвідники вже зібрались в просторій залі перед виходом, розділившись на пари. Всі отримали свою адресу, за якою необхідно встановити амулети звукозапису та артефакти-передавачі. І ті, і ті використовувалися для відстеження важливих розмов, що вестимуться господарями.

Раніше Ророс так не контролював своїх жителів, але після подій з темними ритуалами, в яких була замішана королівська родина, все змінилося. Відтоді вся влада перейшла в руки військової старшини, що вигідно прикривалася королем.

– Ти спізнилася, – гмикнула Дана, помітивши суперницю. Цілителька, як і решта воїнів, була одягнена в чорну форму з зображенням срібного сапсана на спині – символу швидкості, сміливості та удачі. Цей птах здавна вважався покровителем розвідки. – І єдина залишилася без пари.