Бернард Шоу - Вибрані твори. Том II

з маленькими ясними оченятами й товстим носом і щоками, які, проте, як і все його тіло, тверді, як залізо.

Руфій (зі сходів). Тихше, гей! (Сміх і базікання раптом припиняються). Цезар наближається.

Теодотій (з великою спритністю). Цар дозволяє римському полководцеві увійти.

Збоку лоджії входить Цеза р. Він одягнутий просто, але на голові в нього лавровий вінок, щоб заховати його лисину. Його супроводить Британі й, його секретар, британець літ сорока; високий на зріст, урочистий і вже трохи гирявий, з густими звислими, горіхового кольору вусами, зачесаними так, що вони закінчуються двома чепурно підрізаними баками. Він чепурно вдягнутий у синє, з портфелем, каламарем із рога і очеретяним пером на поясі. Його серйозний вигляд і свідомість важливости наступної справи створюють помітний контраст із доброзичливим виглядом Цезаря, який дивиться на цю сцену, нову для нього, зі щирою цікавістю дитини і потім повертається до крісла царевого: Брітаній і Руфій коло приступок з другого боку.

Цезар (дивлячись на Потінія і Птоломея). Котрий із вас цар? Муж чи хлопчик?

Потіній. Я — Потіній, опікун царя, мого владаря.

Цезар (ласкаво погладжуючи Птоломея по плечі). Отож, ти цар. Нудний обов’язок у твої літа, га? (Звертаючись до Потінія). Твій покірний слуга, Потінію! (Він безпечно відвертається і помалу йде серединою зали, дивлячись праворуч і ліворуч на придворців, доки не підходить до Ахілла). А пан?

Теодотій. Ахілл, генерал царів.

Цезар (Ахіллові, дуже по-дружньому). Генерал, га? Я сам теж генерал. Але я почав надто старим, надто старим. Здоров’я тобі й багато перемог, Ахілле!

Ахілл. Як завгодно буде богам, Цезарю.

Цезар (звертаючись до Теодотія). А ти, добродію, ти?..

Теодотій. Теодотій, вихователь царів.

Цезар. Ти навчаєш людей бути царями, Теодотію. Це розумно з твого боку. (Розглядає богів на стінах, одвернувшись від Теодотія, і знову підходить до Потінія). А оце місце?

Потіній. Зала Ради канцлерів царської скарбниці.

Цезар. А! Це мені, до речі, нагадало... Мені потрібні гроші.

Потіній. Скарбниця в царя бідна, Цезарю.

Цезар. Так, я помічаю, що в ній лише один стілець.

Руфій (сердито кричить). Гей, ви там, принесіть хто-небудь стільця для Цезаря!

Птоломей (несміливо встає, щоб запропонувати свого стільця). Цезарю…

Цезар (ласкаво). Ні, мій хлопчику, — це твій парадний стілець. Сиди на ньому!

Він примушує Птоломея знову сісти. Тим часом Руфій бачить у кутку бога Ра, що має вигляд сидячого чоловіка з яструбиною головою. Перед статуєю стоїть бронзовий триніжок — такий завбільшки, як столик на трьох ніжках, з паличкою ладану, що горить на ньому. Руфій із чисто римською спритністю і байдужістю до чужих забобонів швидко хапає триніжок, струшує ладан, здуває попіл і з гримотінням ставить його позад Цезаря, майже посеред зали.

Руфій. Сідай на це, Цезарю.

Хвиля здригання пробігає по всій двірні, за нею несеться свистяче шепотіння: «Блюзнірство!»

Цезар (сідаючи). Тепер, Потінію, до справи. Я дуже потребую грошей.

Британій (неприхильно ставлячись до такого неофіційного звертання). Мій володар хоче сказати, що є законне зобов’язання Єгипту Римові за контрактом, що його склав покійний батько царя з тріумвіратом, і що обов’язок Цезаря перед своєю батьківщиною — вимагати негайної сплати.

Цезар (м’яко). Ах, я зовсім забув. Я ще не відрекомендував моїх товаришів. Потінію, це Британій, мій секретар. Він острівник із західного краю світу; його батьківщина лежить на відстані одного дня морської путі з Ґаллії. (Британій церемонно уклоняється). Цей добродій — Руфій, мій товариш по зброї. (Руфій киває головою). Потінію, мені потрібно 1600 талантів.

Придворці, жахом пойняті, голосно виявляють своє невдоволення, а Теодотій і Ахілл мовчки дивляться один до одного, обурені з такої нечуваної вимоги.

Потіній (приголомшений). Сорок мільйонів сестерцій! Неможливо. В царській скарбниці немає стільки грошей.

Цезар (підбадьорливо). Тільки шістнадцять сот талантів, Потінію. Навіщо лічити на сестерції? Сестерцій вартий лише буханця хліба.

Потіній. А талант вартий скакового коня. Я кажу, що це неможливо. У нас тут був конфлікт через те, що сестра царева, Клеопатра, несправедливо претендує на його трон. Царські податки не зібрано за цілий рік.

Цезар. Ні, їх зібрано, Потінію. Мої офіцери збирали їх сьогодні цілий ранок. (Шепіт і здивування серед двірні знов чути, але цього разу не без приглушеного сміху).

Руфій (гостро). Ти повинен платити, Потінію. Нащо витрачати даремно слова? Ти й так відкараскуєшся досить дешево.

Потіній (гірко). Невже це можливо, щоб Цезар, переможець цілого світу, турбувався про такі дрібниці, як наші податки?

Цезар. Мій друже, податки — це головна справа переможця світу.

Потіній. Тоді прийми оце застереження, Цезарю. Сьогодні ж скарби храмів і золото з царської скарбниці буде послано на монетний двір, щоб перетопити їх перед очима всього народу для нашого викупу. Народ побачить нас, що ми сидимо під голими стінами й п’ємо з дерев’яних чаш. І гнів його впаде на твою голову, Цезарю, коли ти примусиш нас вчинити таке святокрадство.

Цезар. Не бійся, Потінію, народ знає, яке смачне вино із дерев’яних чаш. У нагороду за твою щедрість, коли хочеш, я владнаю для тебе цю суперечку за трон. Що ти скажеш на це?

Потіній. Коли я скажу «ні», то хіба це буде тобі перешкодою?

Руфій (задирливо). Ні!

Цезар. Ти кажеш, Потінію, що ця справа тягнеться, без наслідків, уже рік. Чи можу я заходитися коло неї десять хвилин?

Потіній. Безперечно, ти вчиниш так, як побажаєш.

Цезар. Добре. Але спочатку нехай з’явиться сюди Клеопатра.

Теодотій. Її немає в Александрії — вона втекла в Сирію.

Цезар. Гадаю, що ні. (Звертаючись до Руфія). Поклич ТотатІту.

Руфій (кличе). Гей, сюди, Титатото!

Фтататіта входять у лоджію й погордливо спиняється вгорі.

Фтататіта. Хто вимовляв ім’я Фтататіти, головної няні цариці?

Цезар. Ніхто, крім тебе, Тото, не може його вимовити. Де твоя владарка?

Клеопатра, що ховається за Фтататітою, зі сміхом визирає до них. Цезар вітає.

Цезар. Чи буде ласкава цариця вшанувати нас своєю присутністю на кілька хвилин?

Клеопатра (відштовхуюча Фтататіту і стаючи з погордливим виглядом на край приступки). Я повинна поводитися, як цариця?

Цезар. Так.

Клеопатра негайно спускається до парадного крісла, хапає Птоломея, стягає його з крісла й сама сідає на його місце. Фтататіта усаджується на приступу лоджії й сидить там, спостерігаючи все з напруженістю сибілли.

Птоломей (принижений; намагається стримати сльози). Цезарю, ось як вона завжди зо мною поводиться. Коли я цар, то чому їй дозволяють усе від мене відбирати?

Клеопатра. Ти не будеш царем, ти, маленька рюмса. Тебе з’їдять римляни.

Цезар (зворушений відчаєм Птоломеєвим). Іди сюди, мій хлопчику, стань коло мене.

Птоломей іде до Цезаря,