Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

звичайно ж, шахраїв та злодіїв. Неподалік уже чатували бондарі та столярі, щоб набивати обручі на розбиті бочки, лагодити ящики й порвані паки. Окремо на широкій оболоні стояли вози, ладовані збіжжям, льоном, деревиною, смолою, дьогтем, воском, медом, солониною, шкурами — всім тим, що могла запропонувати львівська земля в обмін на заморські товари.

Увесь правий бік площі Святого Юра займали вози, що творили дві вузькі вулиці. Хтось назвав їх Тлуста й Тепла.

В Тлустій вуличці вилискували золотисті пласти солонини, збаразькі ковбаси творили фантастичні гірлянди, шпондерки й шинки п’янили й манили, свинина, що шкварчала на пательнях над вогнищами просто неба, звабно дражнила нюх, бідніші не погорджували навіть теплою водою, в якій варилося м’ясо або ковбаса і яку називали помпезно росолом, надто, що він був безкоштовним додатком до м’ясної страви. Запах розквітлого бузку змішувався з запахом смаженої ковбаси, сала, м’яса, вудженини й зневолював так, що годі було опиратися, бо всім цим можна було на місці почастуватися, закропивши куликівським медом, який славився тим, що, хильнувши його, тями не втратиш, але ноги будуть заплітатися. Аби вирівняти світ, пили пиво, і ноги переставали закручуватися кренделями, зате голова повнилася приємним туманом.

У Теплій вулиці торгували розмаїтим начинням — глиняним, мідним і дерев’яним, а ще господарським знаряддям. Окрему дільницю творили дитячі забавки. Тлуми дітлашні збиралися біля буд з цяцьками — розмальованими ляльками, дерев’яними кониками, пищалками, дудками, маленькими возиками із запряженими барвистими кониками, скарбничками, сопілками та дитячим начинням — різнокольоровими горнятами, дзбанками, кубками, мисочками, що виблискували до сонця поливою.

Але найбільше серця дітлахів вабили пірники, спечені з медового тіста, які називали «юрашками», мовби то був гостинець від самого святого Юра, їхня виставка виглядала як сценка їстівного театрику, адже ті пірники були у формі пухких малюків, немовлят у пелюшках, поросят, курчат, позолочених сердець, а над усім панував запах меду, крохмалю і свята. Відрізнялися пірники й смаком: були вони мигдалеві, цитринові, помаранчеві, кавові, ванільні, базельські, нюрнберзькі, макаронні, перцеві, цинамонові. Форми їхні були розмаїті — овальні, квадратові, начинені фігами, цукатами, дактилями, перекладені конфітурами, з родзинками й горішками...

Пірники випікали не тільки пекарі, але й аптекарі, і, власне, Рута з Айзеком вигадали пірники у формі гусарів з вусами та ще й з шаблею, начинені помаранчевими й цитриновими цукатами та імбиром. Такі пірники вподобали собі хлопчаки, а дівчатка купували пірники у формі кошиків з квітами або кругленьких панночок у капелюшках, які начинені були горішками.

Поруч із аптекарями розташувалися й «медики», які пропонували розмаїті любовні напої, а серед них настій на кантаридині — іспанській мушці, яку вони додавали також до цукерків і до «чоколяди здоров’я».

— І як з цим боротися? — нарікав Лукаш, оглядаючи той товар. — Кантаридин уже не раз приводив до смерті.

— Маєте рацію, — підхопив Айзек. — Якраз пан гетьман Станіслав Конецьпольський і помер через кілька тижнів після шлюбу від тої гішпанської мушки, котрої заживав для молодої жінки. Бо вірив, що жінка молода — не одному життя дода, а найліпші є старі вина й молода дівчина, як і свіжа паляниця замість черствого хліба. Але перебрав міри, бо аптекар дав йому порошку на кілька разів, а він те все відразу випив.

«Медики» також торгували амулетами і талісманами, які було модно носити на шиї або на поясі, бо вони відлякували демонів. Ароматичні мішечки радо купували жінки, щоб носити на грудях. Проти цього протестували церковники, вважаючи, що за допомогою парфумів жінки намагаються спотворити Боже творіння, приховавши його природній запах. Священики на проповідях лякали пеклом за те, що грішники кроплять себе духами, ба навіть перед любощами кроплять прутня і заливають парфуми в піхву, а це страшний гріх, адже парфуми розбещують не менше, ніж дзеркало, і дозволяють дияволові вселитися в тіло, яке підкорилося хтивим бажанням. Але це нікого не спиняло, жінки аж роїлися біля таких яток, нюхали зразки, обговорювали з подругами, радилися і купували з запасом, знаючи, що опісля ціни можуть піднятися.

Неподалік ятки з церковним приладдям виставив свій скарб торговець мощів. Він голосно прихвалював свій товар:

— Ліве вухо Афри Авґсбурзької! Мізинець з правої руки Гаубальда Реґенсбурзького! Клапті савану святого Альберта Маґнуса! Ніготь з пальця ноги Адельгейди Бургундської! Праве око святого Боніфація! Автентичність усіх артефактів підтверджена єпископами і кардиналами!

Айзек розсміявся:

— Знаю я, звідкіля ті артефакти. Спочатку закопують якогось старого чи стару в вапняний ґрунт, за рік викопують, висушують кості в печі, а потім продають як святі мощі. Проблеми з підтвердженням теж не буває, бо гроші люблять усі.

На ярмарку не бракувало і яток з книгами. Найбільше тут купували календарі, кантики[9], молитовники, кухарські книги, взірці готових листів, у тім числі любовних, і, звичайно, єгипетські сонники.

Лукаш порпався у скринях, шукаючи щось новіше з медичної літератури, а також романи. За цим заняттям застав його доктор Геліас і запросив на пиво. Доктор усе шукав нагоди перебалакати з Лукашем, його муляла одна річ, і нарешті він зважився.

— Я, звісно, тішуся, що ви знайшли для себе рідну душу, але ви ж розумієте, що не можете одружитися з простолюдинкою та ще й чарівницею.

— Я знаю. Але це дико.

— Дико не дико, але медичного цеху можете позбутися. Та й до аптеки ніхто з поважних міщан не зазиратиме. Але жити з нею можете, не надто афішуючи. Не знаю, чи ви чули про випадок, який трапився у 1518 році. Героями його були Івашко Вірменин і його служниця, вродлива гречанка Софія. Господар був удівцем, отож нічого дивного, що між ними зародилася приязнь, яка тривала понад три роки. І може б, усе обійшлося, якби не народилася дитина. Звістка про це дійшла до міських радників, коханців ув’язнили. Гріх, який вчинив вірменин із гречанкою, заслуговував тільки однієї кари: спалення на вогні. Можете собі уявити цю страшну картину, коли їх, скованих одним ланцюгом, у самих лише сорочках, зі свічками в руках вели до стовпа за міською брамою. Вся вірменська громада плакала, дивлячись на них. Обох привели до стовпа й облили їхні сорочки смолою. А потім кат підпалив стос хмизу під ними й їхні сорочки.

— І громада не протестувала?

— Вони відіслали листа королю, але радники й війт виявилися надто швидкими у виконанні несправедливого вироку. Король засудив таке жорстоке покарання, та вже було пізно. Тому він наказав, щоб рада виплатила кожному вірменинові відшкодування і забезпечила спадкоємців бідного Івашка. Двісті чотири золотих червінців