коряцька казка - Сохолилан, коряцька казка

Жили-були в тундрі два товариші, два побратими – Сонце й Ворон. Були вони дужі й відважні. І ніхто не міг сказати, хто з них кращий. По всій тундрі ішла слава про їхнє молодецтво.

Багато разів чуло Сонце од Вітру, що в Півночі є красуня донька, що багато дужих і відважних юнаків ходило до Півночі подивитися на красуню, але ніхто ще не повертався назад.

Сонце подумало: «Я найсильніше в світі, кригу перетворюю на воду, від моїх променів снігові пустелі стають квітучою тундрою, то невже я не розтоплю морози, якими відгородилася Північ?»

Одяглося Сонце якомога тепліше: подвійний на ньому оленячий одяг – один хутром назовні, другий хутром усередину. Сіло на оленячі нарти і помчало до Півночі.

їде і їде. Що далі їде, то холодніше стає. Ось по дорозі побачило оленячі й собачі кістки, а далі й людські. Вітер завиває, мороз тріщить, земля тріскається. Відморозило Сонце пальці ніг і рук. Задихнулися від морозу олені, а оселі Півночі ще не видно. Повернулося Сонце додому, та по дорозі назад ще й носа собі відморозило.

Поїхало якось Сонце в тундру по дрова і зустрілося там із своїм сусідом, відважним Вороном. І той із своїм молодшим братом приїхав сюди по дрова. Молодший Воронів брат побачив Сонце та й питає:

– Хто це?

– Сонце,– сказав старший брат.

– Де ж пак, безносе Сонце! – засміявся малюк.

– Не смійтесь! – образилося Сонце.– Я обігріваю всю землю – та й то одморозило носа і щоки, а що ж буде з вами, якщо ви потрапите туди, де я було?

– А де ж ти було, Сонце? – спитав старший Ворон.

Розповіло Сонце про Північ та її доньку-красуню. Багато славних хлопців загинуло через неї, а так ніхто й не добрався до красуні.

– То, виходить, це не казка,– мовив Ворон.

Він теж чув про Північ та її доньку-красуню, чув, що ніхто не може дістатися туди. Ворон спитав:

– Де ж дорога до Півночі?

– їдь туди, звідки дме північний вітер,– відповіло Сонце.

їде з дровами Ворон додому та й думає: «Мені немає перепон на землі. Я підіймаюся на величезну висоту й опускаюся в безодню моря, мені доступні найвищі гори і морські безмежжя. Невже я не досягну Півночі?»

Приїжджає Ворон додому й запитує свого мудрого старого батька:

– Скажи мені, батьку, як досягти Півночі?

– Там вічна крижана пустеля, сину мій.

– Неправда, там живе могутня Північ зі своєю донь- кою-красунею. Багато сміливців прагнули побачити її, але ніхто не міг дістатися туди. Скажи мені, батьку, все, гцо ти знаєш про Північ,– інакше не спатиму цілу ніч.

– Добре, синку мій, якщо вже ти знаєш цю казку, слухай мене: твій дід загинув по дорозі на Північ, як і всі, хто хотів побачити ту, до якої ти прагнеш. Щоб дійти туди, потрібен інший одяг. Іди до свого рідного батька – Такаютана, який живе на морському дні. Коли ти був ще малюком, він не міг залишити тебе при собі і віддав мені на виховання. Спитає тебе Такаютан, хто ти, відповіси, що ти Сохолилан. Це твоє справжнє ім’я. Такаютан допоможе тобі дістатися до Півночі.

Опустився Ворон на дно морське, стукає в ярангу Такаютана. Господар морської безодні здивувався: хто це насмілився прийти до нього на дно морське? І сказав він своїй доньці:

– Спитай, хто там.

– Хто ти? – спитала донька,

– Я Сохолилан.

– Тату, це Сохолилан.

– Впусти його швидше до мене,– сказав Такаютан.

Сохолилан увійшов.

– Це ти прийшов, мій сину! Впізнаю тебе. Що скажеш?

– Батьку,– сказав Сохолилан,– допоможи мені дістатися до Півночі.

– Ага, ти хочеш узяти її доньку! Досі цього нікому не вдавалося. Дам я тобі кам’яних оленів – їх не треба годувати, вони не мерзнутимуть, і ти поїдеш на них, не зупиняючись. Можеш залишити цих оленів у будь-якому місці – їх ніхто не візьме, це ж каміння. Та найголовніше – я дам тобі нерпу. Ти одягнеш її тоді, коли почуєш звуки бубна. А приїдеш до Півночі, скажи, що ти її небіж – нерпа. В яранзі Півночі буде страшенна хуртовина,– не звертай на це уваги і не питай у. Півночі про її доньку. Вона не любить женихів.

На стіні яранги висітиме велика крижана посудина. В цю посудину сини Півночі вечорами б’ють паличкою, і вона ніжно бринить. Візьми травинку з устілки і вдар кілька разів по дну посудини. Вона розколеться. А далі роби так, як підкаже тобі твій розум.

– Тепер дозволь мені йти, батьку,– сказав Ворон і хотів уже вийти з яранги, але Такаютан крикнув:

– Зажди-но, сину мій, я тобі не все сказав. Одразу не вези жінку додому, тобі це не вдасться. Повертайся сам. Тоді я тобі дам другу пораду. А поки що спробуй дістатися до Півночі і здійснити своє перше бажання. Іди!

їде Ворон день і ніч без відпочинку. Мороз дедалі сильніший і сильніший. Вітер завиває, хуртовина мете, земля тріщить. Уже й носа одморозив, і щоки, пальці рук і ніг одморозив. Уже й вагатися почав, чи не повернути назад, та засоромився: «Тоді вже ніхто не скаже, що немає нічого недоступного Воронові».

Довго їхав. Та ось почулися далекі звуки бубна. Спершу здалося, що то у вухах дзвенить, але звуки бубна стали голоснішими. Насилу взяв відмороженими пальцями ножа, розітнув на собі одяг і заліз у нерпу, яку дав господар моря. Враз потепліло. Мороз і вітер мчали далі, не зачіпаючи його.

Вийшла Північ із своєї яранги і помітила, що в тундрі цятка якась темніє. Послала вона туди найдужчі вітри, сама задула щосили, а цятка все ближче й ближче.

– Поглянь, чоловіче, хтось їде до нас. Раніше, бувало, як подму, одразу замерзали всі, хто прямував сюди, а цей їде. Хто б це міг бути?

Поглянув молодший син Півночі та й каже:

– Та це ж нерпа!

Тут під’їхав Ворон в образі нерпи. Випріг кам’яних оленів, а сам увійшов до яранги.

– Доброго здоров’я, гостю, – сказала Північ.

– Еге, – відповів Ворон.

– Чого приїхав?

– Так, погостювати. Моя мати, Хуртовина, сестра твоя. Вона мешкає в далекій тундрі. Тож послала мене подивитися, як поживає її сестриця Північ. Чи жива, чи здорова?

– Добре, сідай.

Сів Ворон на білі шкури. Бачить, висить на стіні крижана посуда, уся прозора, але в ній нічого не видно.

Зібралися увечері брати, сини Півночі, почали об посудину паличками бити і танцювати під її звуки. Стомилися, полягали спати. Узяв Ворон билинку з устілки та й почав тихцем бити по дну посудинки. Дно відкололось, і на груди Воронові впала дівчина небаченої вроди. Ворон подумав: «Недарма люди прагнули до Півночі! Бач, яке багатство ховає вона в себе!»

Він і далі б’є билинкою в посудину, наче нічого й не помічає. А молодший син Півночі каже матері:

– Мамо, поглянь, із крижаної посудини на груди нерпі впала якась жінка!

– Мовчи, мовчи,– сказала Північ,– це тобі сниться.

Потім Північ подумала: «Мабуть, гість не бачить моєї

доньки», – і прикинулася, що спить.

А Ворон і собі вдав, що дуже стомився і засинає. Тоді Північ устала, підійшла до Ворона, забрала свою прозору, ледь видиму доньку й однесла до сусідньої яранги. Після цього Північ заснула міцним сном. Довкола запала тиша.

Удосвіта, коли ще всі спали, Ворон устав і пішов у ярангу до красуні, доньки Півночі. Там він скинув із себе нерпу і став юнаком чарівної вроди.

Коли він підняв полог і ввійшов, донька Півночі сиділа на м’яких оленячих шкурах і ждала його.

– Ти Сохолилан? – спитала вона.

– Так, ти не помилилася.

– Я ждала тебе, я знала, що ти прийдеш, день і ніч думала про тебе, але не знала, який ти. Мені набридло постійно сидіти в крижаній посудині чи в цій яранзі, куди не зазирає жоден промінчик сонця.

– Ти дуже вродлива. Я не бачив дівчат таких, як ти. Завтра я поїду додому. Якщо ти згодна, то кам’яні олені знову привезуть мене сюди, і я заберу тебе у свою землю.

– Приїжджай, приїжджай якомога швидше! – сказала дівчина.

Ворон знову заліз у нерпу і прибрав попереднього вигляду. Потім сів на нарти і поїхав на своїх кам’яних оленях на полювання. Неподалік од житла Півночі, у горах, він убив кілька диких оленів і привіз їх до Півночі.

– Це вам, тітко, од мене подарунок. Завтра їду додому. Але в скорім часі приїду до вас знову. Тепер я вже знаю сюди дорогу.

– Гаразд, приїжджай! – сказала Північ.

Ворон прудкокрилим вітром помчав на кам’яних оленях до морського берега. Швидко проїхав тундру і гори й опинився біля моря. Повернув своїх оленів у морську безодню і незабаром був на дні, біля оселі Такаютана. Постукав.

– Біжи мерщій, одчиняй, це од Півночі повернувся мій син Сохолилан,– сказав Такаютан доньці.

Ворон увійшов. Привіталися.

– Ну розповідай, сину, чи дістався ти до Півночі, чи бачив ЇЇ доньку?

– Дістався і бачив її доньку. Вона згодна стати моєю дружиною. Але я не взяв її одразу, бо так ти велів,– відповів Ворон.

– Добре, все добре, сину мій. Тепер бери череди китів, моржів, лахтаків, морських левів, нерп і жени їх до Півночі. А разом із звіриною і вода піде.

Сидить Північ у полозі, п’є гарячий чай. Раптом убігає в ярангу молодший син і кричить:

– Мамо, дивися, вода стіною йде на нас!

Виглянула Північ з яранги і подумала: «Еге, вода всю землю затопить!» Потім крикнула синам:

– Біжіть усі на найвищу гору!

І побігли всі на найвищу гору. Північ забула тільки про свою доньку в крижаній посудині. Іде вода стіною, а за нею табуни морських звірів. Вискочив Ворон на берег, убіг до яранги і схопив крижану посудину з красунею, донькою Півночі.

– Гей, Північ! Я виконав свою обіцянку, прибув до тебе. Чого ж ти залізла на гору?

– її забули дома в крижаній посудині,– відповів старий.

Ворон підняв руку вгору, і вода покотилася назад до своїх берегів. А табуни китів, моржів, лахтаків, морських левів і нерп залишилися лежати на березі. Північ з чоловіком і синами повернулась у своє житло. Стоїть Ворон, міцно тримає в руках красуню і каже Півночі:

– Я не нерпа, а Сохолилан, син господаря морського дна. Ти щойно бачила мою силу. Але не силоміць я забираю твою доньку. Вона сама цього хоче.

– Правда, мамо, я хочу піти з Вороном. Набридло мені сидіти в крижаній посудині, хочу побачити світу.

– Я тільки прошу,– сказала Північ,– коли донька захоче повернутися до мене, відпусти, не неволь.

– Добре,– сказав Ворон,– я виконаю твоє побажання. А зараз прийми від мене в подарунок усіх цих звірів.

Ворон показав рукою Півночі на табуни морських звірів, які лежали на березі моря.

Укутав доньку Півночі в теплі хутра, поклав собі на коліна та й поїхав на морських левах додому.

Почуло Сонце, що Ворон повернувся од Півночі, прийшло до нього й питає:

– Кажуть, ти був у Півночі?

– Був і оце щойно повернувся від неї.

– Ти бачив доньку Півночі?

– Не тільки бачив, але й одружився з донькою Півночі.

– Покажи ж мені її, – попросило Сонце.

– Що ж, подивись,– сказав Ворон і трохи відкрив полог.

На оленячих шкурах сиділа дівчина небаченої вроди. Це була донька Півночі. Побачило Сонце доньку Півночі і сказало:

– Віддай мені, ми ж із тобою побратими.

– Ні, цього не буде! – відказав Ворон.

Розсердилося Сонце і пішло за море. Настала в тундрі

ніч. Усі мешканці тундри злякалися вічної ночі і пішли до Ворона просити, щоб не гнівив Сонце. Послав Ворон до Сонця свою сестру, дівчину-красуню.

Приходить вона до Сонця і просить його:

– Повернися до нас, Сонце, принеси нам денне світло. Хочеш – я стану твоєю дружиною.

– Ні, хай Ворон віддасть мені доньку Півночі, тоді я знову повернуся в тундру.

– Хіба я гірша за доньку Півночі? – спитала Воронова сестра.

– Добре. Хоч ти й не така красива, я одружуся з тобою, але ми не повернемося в тундру.

– Хіба ж я можу бути щаслива далеко від рідних? – відказала дівчина-красуня.

– Ну, гаразд. Ми житимемо і тут, і в тундрі. Хай мешканці тундри трохи бачать мене. Але я ходитиму далеко від них.

Побачила донька Півночі, що немає близько Сонця, що мешканці тундри мерзнуть і незадоволені Вороном, а він безсилий повернути Сонце тундрі. Покепкувала вона з Ворона і пішла до своєї неньки Півночі. А Сонце відтоді більше живе за морем, а в тундру посилає тільки найхолодніші свої промені.