Еліна Заржицька - Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця, Еліна Заржицька

Жило собі мишенятко. Проте, мишенята різні бувають, і тому я додам: японське мишенятко. Чому японське? Та тому, що жило воно в Японії, на острові Хонсю, в місті Сага й ходило в звичайнісіньку японську школу. Мишенятко (його звали Пищиком) було дуже розумне і з задоволенням вивчало японську мову (а японська мова вона знаєте, яка важка?) . І все було б добре, але… (все хороше колись та закінчується, як морозиво).

Приїхали на острів Хонсю, в місто Сага двоє дуже неприємних котів, та ще й чорного кольору. Звалися вони Давайко та Хапайко. Ці огидні коти працювали в якійсь фірмі (чи то Мафі, чи то Піф-Пафі. Точно не пам’ятаю).

Коти почали заважати мешканцям чудового міста не лише працювати, але й гуляти вулицями. Вони проходу не давали чесним та порядним мишам, а хулігани та ледарі стали їхніми кращими друзями. Адже ці коти були бандитами. Я думаю, ви, напевно, вже зрозуміли. Невідомо, як довго все тривало б, якби не трапилась така історія.

Мишенятко Пищик зібралося до школи. Воно взяло портфель, поцілувало маму і вийшло на вулицю.

- Звичайно, найкраща пора року – весна, - розмірковував Пищик, милуючись квітучими деревами сакури (для тих, хто не знає японської, поясню, що "сакура" – це вишня). Світило сонечко, настрій у мишеняти був чудовий і воно заспівало свою улюблену пісеньку:

Квіточки барвисті

заповнили світ,

Та все ж наймиліший –

це сакури цвіт.

Голос у мишеняти був приємний, дзвінкий і тоненький. Навіть соловей не зміг би співати краще.

Але ж відомо, що краса в декого викликає не лише заздрість, а й злість. Цей спів почули Давайко і Хапайко. Вони ж співати не вміли; лише ночами на дахах можна почути дикий вереск і виск, що у них називається співом.

Давайко присвиснув і поцікавився у Хапайка:

- Хто це там пищить?

- Я теж, брате, хотів би побачити цього пискуна, - обізвався той.

І вони відправились на пошуки співака. Далеко йти їм не довелось.

- Дивись, ось він! – штовхнув приятеля Давайко.

- Гидкішого мишеняти я в житті не бачив. такий вже чистенький та прилизаний. Давай зіпсуємо йому зачіску! – сплюнув Хапайко.

- Давай! – з захопленням погодився Хапайко.

Бідне маленьке мишенятко не встигло оглянутися, як на нього накинулись якісь велетні та почали боляче скубти, штовхати і смикати за вуха.

- За що? За що? – зі слізьми на очах запитував їх приголомшений Пищик.

- Було б за що, так і зовсім би прибили, - з реготом відповідали котяри, дуже задоволені своїми вчинками.

Не знаю як, але мишеняті вдалось вирватися. Задихаючись, бігло воно вулицями, а за ним з лайками мчали бандити.

Пищик відчував, що від погоні йому не втекти.

- Куди сховатися? – подумало мишеня й озирнулося. – Перехрестя незнайоме. Вулиця пуста… Як врятуватися?

Крики переслідувачів наближалися. Раптом двері одного будиночка відчинилися і на порозі з’явилось… ні, скоріше, безшумно матеріалізувалось кремезне мишеня.

Воно простягло лапку, Пищик злетів у повітря і приземлився вже у маленькій вітальні, єдиною прикрасою якої була гілочка сакури.

Двері тихо зачинились і, ніби по чародійству, зникли крики, галас та регіт.

- Конничава (добрий день!) – привітався Пищик, який завжди пам’ятав про ввічливість. – Спасибі, шановний…

- Сенсей, - відрекомендувався незнайомець. – Я бачу, що у вас неприємності?

- Так, тобто вже ні, - усміхнувся Пищик, витираючи сльози білосніжною хустинкою, яку мама сьогодні вранці поклала йому до кишені курточки.

- Потрібна допомога? – співчутливо поцікавився Сенсей.

- Та як вам сказати, - зніяковів Пищик, згадуючи про бандитів, які чекали його на вулиці.

- Сенсей, я чую, у нас гість? Чому ти не запрошуєш його зайти? – почувся тихий мелодійний голос.

- Хай (да), Вчителю. Зараз, Вчителю, - швидко відгукнулося кремезне мишеня і вклонилось Пищикові. – Прошу вас, проходьте, будь ласка.

- Я, власне… - почав Пищик і махнув лапкою. – Поки я перебуватиму в цьому домі, коти занудьгують, їм набридне чекати і вони підуть собі геть. (Так вирішив наш герой і пішов слідом за гостинним хазяїном).

- Здається, господар оселі теж любить вишню, як і я, - думав Пищик, розглядаючи чудові ікебани (букети), зібрані з квітів і листя сакури.

- Соке - сан, - сказало мишеня, що називало себе Сенсеєм. Спочатку Пищик розгубився. Потім спіймав погляд мишеняти і теж подивися в тому ж напрямі. В кутку кімнати, на гарному килимі, сидів старенький та кумедний дідок з довгою сивою косою.

- Це – Соке - сан, - повторив Сенсей і вклонився старому. Дідусь тільки моргнув, як Сенсей вже кудись зник.

- Дуже приємно. А мене звуть Пищиком. Дуже вдячний вам за гостинність, - мишеня склало долоні, схилило голову і ледь усміхнулось (тобто зробив все, як вчила матуся).

У цю ж мить в кімнаті знову з’явився Сенсей. Він приніс чашки, чайник і окріп.

- Час провести чайну церемонію, - запросив він Пищика.

Пищик милувався напівпрозорою чашкою, присьорбував жасминовий чай і, непомітно для себе, відверто розказав дідусеві про свою найзаповітнішу мрію.

- Шкода, що я слабке, безпорадне мишеня. Коли б я став таким, як борці сумо (національна японська боротьба). Я б захищав усіх маленьких і безпорадних, допомагав би їм. Але, на жаль!.. Це можливо лише в казці!

Старий усміхався та кивав головою. (Пищик подумав, що ця усмішка нагадує посмішку сфінкса). Нарешті Соке - сан заговорив:

- Я бачу, юначе, що ти чесний, добрий, щирий. Бачу, що в серці твоєму немає того жаху, що перетворює мислячу істоту в черв’яка. Тому я хочу запропонувати тобі ось що: залишайся тут; у нас ти навчишся всьому, про що мрієш. А зараз…

На порозі знову ("Він виникає, як привід", - подумав про себе Пищик) опинився Сенсей.

- Сенсей розповість тобі, куди ти потрапив і чому повинен навчитися, - закінчив старий. Вклонившись, Сенсей, а за ним і Пищик, вислизнули з кімнати.

Сенсей з Пищиком зайшли до маленької кімнатки.

- Тут ти будеш жити, - пояснив Сенсей.

- А спатиму я де? – витріщив очі Пищик.

- На цьому, - і Сенсей вказав пальцем на тоненьку, потерту ряднинку.

- Мені здається, що у ліжку було б зручніше, - насурменилося мишеня.

- Коти теж на м’якенькому люблять валятися. Тільки сили в них малувато, - посміхнувся Сенсей.

- Нічого собі малувато, - сказав невдоволено Пищик, намацавши здоровенну гулю на голові.

- У порівнянні зі мною, а тим паче, з Вчителем – дуже мало.

- Слухай, а ти не жартуєш? – Пищик зміряв поглядом свого співрозмовника й уточнив: "Мускули в тебе не накачані та й зріст…"

- Дурненький ти ще, - анітрішечки не обидився той. – Нічого, незабаром про все дізнаєшся. Мене можеш називати Скакунець. У вільний час, звичайно. А на заняттях я – Сенсей. Все.

Спокійного тобі відпочинку.

Скакунець пішов. Мишеня розтягнулося на ряднинці та й заснуло.

Потяглися дні напружених занять. Першу лекцію Пищик згадував майже щодня. Бо тоді його вразила незвичайність почутого.

- Наша школа називається "Сакура", - розповідав Сенсей. – Це школа, де ти пізнаєш себе…

- Я й так добре себе знаю. Знаю, які в мене вуха, вуса і хвіст, - перебив його Пищик.

- Ні, поблажливо заперечив йому Сенсей. – Жодна школа не має двотисячолітньої історії. Повір, наше вчення давно забули б, якби воно не було таким важливим і потрібним. У нас кожен учень навчається не лише думати, але й діяти. Захищати слабких, боротися за справедливість.

- Ой, - захоплено запищало мишеня, - отже я навчуся таких прийомів, що жоден кіт не встоїть!

- Ми навчимо тебе, по-перше, стримувати свої емоції. По-друге, навчимо думати. По-третє, зробимо здоровим та дужим. По-четверте…, - загинав пальці Сенсей, - хоча, досить поки що і перших трьох пунктів.

…Заняттям ні кінця, ні краю не було видно. Нарешті Пищик почав займатися з самим Вчителем. Вони вивчали боротьбу тайбо, школу "скорпіона" – самозахист без зброї. Ніщо не могло суперничати з нею за кількостю прийомів і знання нервових вузлів тіла будь-якої істоти. У порівнянні з нею карате та айкі-до були дитячими іграшками.

Пищик виявився здібним учнем. Правда, перемогти Сенсея йому ніяк не вдавалося. А вже в порівнянні з Вчителем Соке…

Вимогливі викладачі повторювали Пищикові, що лише багатолітні щоденні тренування вироблять… Що вони вироблять, Пищик ніяк не міг запам’ятати. Замислювався лише над одним: "Це що ж, Вчитель Соке безперервно, всі 2000 років тренувався кожного дня? Чи це просто красива легенеда?"

Нарешті Вчитель сказав:

- Прийшов час випробування.

- Іспит складати треба? – поцікавився Пищик.

- Ні, - похитав головою Вчитель. – Тебе життя випробує.

- Як це? – не зрозумів Пищик.

- Завтра ти підеш з цього дому.

- Ви мене виганяєте?

- Сенсей говорить, що ти – його найкращий учень. А я полюбив тебе, як онука. Невже ми можемо вигнати тебе? Пробач, ти тепер повинен навчитися жити без сторонньої допомоги і без чужих порад.

- Чи зможу я? – малого мишенятка охопили тривога і сумнів…

Ось який він молодець, тут і казочці кінець.

…Стоячи на ганку, Пищик озирнувся. Що це? Рідне місто помітно змінилось. Будинки стояли похмурі, темні. Замість квітучих вишневих дерев – пеньки. Навіть небо ніби опустилось і, замість блакитного, стало сірим.

- Цікаво, куди зникли жителі міста?

- Так-так-так! Нарешті ми зустрілись! – почувся чийсь огидний няв і Пищик побачив перед собою двох давніх знайомих – котів.

- Довго ж ми тебе шукали! – горлав Давайко, пританцьовуючи та кривляючись.

- Ну, нарешті зустрілись! Стережись, малеча! – заволав Хапайко та почав засукувати рукава барвистої сорочки.

- Можливо, ви мене з кимось переплутали? – поцікавився Пищик. – Я вам нічого поганого не робив.

- Ще й як зробив, - люто скривився Давайко й стиснув кулаки.

- Ми підкорили собі всіх. Нас усі бояться, - захрипів Хапайко. – Лише ти уник наших лап. Тепер, коли ми зламаємо тебе, то станемо всевладними господарями міста.

- Так ось ви які, злодії! Стережіться! – широко розкрило очі мишенятко.

- Ха-ха! Він загрожує нам! – майже ласкаво мурликнув Давайко. – Незабаром він про це пожалкує! – рявкнув він, йдучи в атаку.

Пищик глибоко зітхнув, майже невловимо відхилився вбік і… Кулак Хапайка врізався в залізну огорожу. Тишу розірвав жалісний котячий вереск.

- Фу–у–ух! – повз голову мишеняти просвистів величезний товстезний ланцюг. Це Давайко замахнувся ланцюгом і зразу відчув, як у коліно йому начебто встромили ножа. Потім щось вивернуло йому ногу, він відчув ривок, а в очах запалали білі, рожеві та блакитні зорі. Вони беззвучно зірвалися і … погасли.

Коли Хапайко озирнувся, то побачив у пилюці свого непереможного приятеля. Здивувавшись, він зализав розпухлий кулак і вихопив з кишені величезний пістолет. Але мишеня не чекало пострілу. Воно прослизнуло у кота під лапою, блокувало її, а потім його маленький стрімкий кулак розчавив ніс хулігана, як тістечко.

Плачучи, Хапайко почав жалібно нявчати:

- Мишенятко, любесеньке, відпусти! Ми більш не будемо. Ми станемо дуже-дуже чемними.

Пищик посміхнувся:

- Не бійся. Я вас не чіпатиму. Лише обіцяйте, що ніколи не кривдитимете слабких та беззахисних.

- Обіцяю, обіцяю! – зашморгав носом Хапайко. – А як же Давайко?

- Ти його виховуй. Власним прикладом, - намагаючись говорити голосом Вчителя, порадив Пищик.

***

З того часу мешканці чудового міста Сага, ніколи не бачили двох бандитів – Давайка та Хапайка. Кажуть, ніби коти так злякались Пищика, що відтоді перестали хуліганити і пішли працювати на птахоферму – діставати курчат з інкубатора. А проте, можливо, й не на птахоферму, а в цирк – клоунами, розважати дітей. Та це не важливо.

Важливо інше: коти стали зовсім іншими і не заважають спокійно жити чесним людям.

А Пищик виріс і став пілотом. Він літає високо-високо на своєму літаку та дивиться згори: чи не кривдить хтось слабких та беззахисних. Чи не потрібна комусь допомога?

Та ось він летить, бачите?