Всеволод Нестайко - В країні сонячних зайчиків. Розділ №14 – Надзвичайні події в Палаці Чарівних Казок, Всеволод Нестайко

На порозі жасминової хатки Веснянку вже з нетерпінням чекали дядечко Ясь, тітонька Тася та їхні сонячні зайченята. Якби ти знав, яким щасливим почував себе Веснянка, що знову бачить їх! Він хотів був кинутися їм в обійми, але вчасно згадав, що з цього нічого не вийде: хіба можна обняти зайчиків, зроблених із сонячних промінців! Довелося просто обмежитися привітаннями.

Зайшовши в хатку, Веснянка поклав плащ у кутку, там, де висіла його курточка, і тут же забув про нього. По-перше, тому, що в присутності сонячних зайчиків взагалі вмить забувалося все неприємне й тривожне – така вже була особливість цих дивних казкових створінь! А по-друге, тому, що тітонька Тася запросила його до столу, де лежала ціла гора найрізноманітніших квітів, які так привабливо й смачно пахли. У голодного Веснянки навіть голова запаморочилася від цих пахощів.

Та хлопцеві не вдалося натішитися ними. У всіх на очах плащ, який лежав у кутку, раптом заворушився, почав підніматися, і за хвилину в жасминовому будиночку, впираючись головою в стелю, стояв пан Морок.

– Ха-ха-ха! – лунко, ніби з глибокої криниці, загув його жахливий сміх. – Ну, тепер держіться! Настав кінець вашій нещасній Країні Сонячних Зайчиків! – і з цими словами пан Морок спокійно, не кваплячись, вийшов з жасминової хатинки.

Веснянка закам'янів від несподіванки. Та й сонячні зайчики, хоч і знали, що пан Морок повинен з'явитися, теж спершу розгубилися. Коли вони вибігли з хатки, то побачили, що пан Морок крокує до Палацу Чарівних Казок. Його темна постать різко й незвично виділялася на тлі квітучої сонячної країни. І там, куди лягала його чорна тінь, враз в'яли і гинули квіти. Правда, коли він проходив, вони знову оживали й розквітали, та все одно на це страшно було дивитись…***Жителі Палацу Чарівних Казок, нічого не підозрюючи, робили свої справи. Все було тихо і мирно.

І раптом почали робитися незвичайні речі. Аладдін, який тільки що старанно чистив зубним порошком свою чарівну лампу, несподівано плюнув на неї, кинув на підлогу й почав топтати ногами, вигукуючи: «Старе барахло! Куплю краще електричний ліхтарик!»Старик Хоттабич нашвидкуруч змайстрував з підтяжок та рогача величезну рогатку і, сховавшись під столом, почав стріляти звідтіль у старих добрих фей, що гаптували диванні подушечки. Ще й примовляв після кожного пострілу: «Бац! І нєт старушки!.. Бац! І нєт старушки!..»Буратіно підійшов до Іллі Муромця і щосили вдарив його золотим ключиком по лобі. А Ілля Муромець, який міг одним пальцем стерти Буратіно на порох, раптом заплакав і, розвозячи сльози по бородатому обличчі, тоненьким голосом заскиглив: «Чого ти б'єшся? От я скажу мамі!» – зовсім як маленький хлопчик, якого ображають.

Баба з «Казки про рибака та рибку», перекинувши своє розбите корито, почала ганятися за Котом у Чоботях, намагаючись наступити йому на хвіст. Причому вона пустотливо реготала і скрикувала: «Ой, як гарно! Ой, як весело! Ой, як гарно! Ой, як весело!»А старий рибалка з тої ж казки занурив голову в акваріум, пускав бульки і намагався ротом піймати золоту рибку, яка не знала, куди тікати.

Барон Мюнхаузен пхнув капітана Врунгеля в озеро, і той заверещав не своїм голосом: «Рятуйте! Я не вмію плавати! Тону-у! Потопаю! Ой»! – хоча стояв на мілкому, по коліна у воді.

Загалом зчинився неймовірний гармидер. Ти сам уже, певно, догадався, що це були каверзи пана Морока. Він хотів посіяти паніку в Палаці Чарівних Казок. І невідомо, що б іще сталося, якби вчасно не наспіли сонячні зайчики. Тільки-но сонячні зайчики з'явилися в палаці, всі неподобства, викликані паном Мороком, одразу припинилися. Бо ж відомо, що в присутності сонячних зайчиків забувається все погане, зле й вороже.

Аладдін у відчаї схопився за голову і негайно почав лагодити свою поламану чарівну лампу. Старик Хоттабич на колінах просив пробачення в старих добрих фей за свої хлопчачі витівки. Буратіно з сльозами на очах вибачався перед Іллею Муромцем. Баба ледь не згоріла від сорому, згадавши свою легковажну біганину за Котом у Чоботях і свої пустотливі вигуки. Старий рибалка мало не захлинувся в акваріумі від ніяковості. А барон Мюнхаузен розчулено шморгав носом, допомагаючи капітану Врунгелю викручувати мокрі штани.

І всі дуже захвилювалися, коли довідались, що в Країну Сонячних Зайчиків проник пан Морок.

В Палаці Чарівних Казок негайно було оголошено воєнний стан. Казкові діти тимчасово евакуювались у Вежу Сміху. Немічні старі чарівниці теж. Всі інші приготувалися до бою.

Тим часом пан Морок уже пробрався в підземелля. Там, у темряві, він почував себе як дома! Під похмурим склепінням підземелля раз у раз чувся його торжествуючий голос: «Здоров, чортяко!.. Привіт, відьмахо!.. Моє поважаннячко, дорогенькі людоїди!» Він вітав в'язнів: чортів, людоїдів, відьом – і випускав їх з темниці. З дикими криками весь цей диявольський рід виривався на волю і шаленів, радіючи визволенню. Втекти з Країни Сонячних Зайчиків вони не могли доти, поки не буде розбите чарівне дзеркало. Тому вони тут же на місці почали виробляти різне казна-що. Вони обертали прекрасні запашні троянди на бридких мокрих жаб; березку, дикий виноград та інші виткі рослини – на жахливих зміїв, а рожі й соняшники – на огидних страшних крокодилів.

І незабаром уся країна просто кишіла різним гаддям.

Мало того – людоїди, чорти та відьми кинулися в Долину Щасливих Сновидінь і почали топтати й знищувати щасливі сни. І дітям в усьому світі стало раптом снитися щось жахливе й незрозуміле. Діти прокидалися й плакали від страху.

Треба було негайно припинити ці неподобства. І всі мешканці Палацу Чарівних Казок кинулися в бій. Але як їм важко було боротися з тими злими силами! Бо коли раніше, в казках, можна було спокійнісінько драконам та Зміям Гориничам рубати голови, людоїдів скидати в провалля, злих царів по самі вуха заганяти в землю, – то тут ні в якому разі цього не можна було робити. Тому що всі пі чорти, відьми, людоїди, дракони, злі чаклуни та чаклунки були єдиними, рідкісними, так би мовити, музейними екземплярами, спеціально залишеними для казок. Якщо їх знищити – діти всього світу назавжди були б позбавлені можливості бачити їх у казках. А може, і взагалі зникли б усі казки, бо ж у кожній казці є якесь зло, з котрим бореться добрий герой. Отже, вбивати і знищувати злу силу категорично заборонялося.

Дозволялося тільки ловити, зв'язувати і кидати назад у підземелля.

Ох і нелегка ж то була робота! Вона вимагала розуму, терпіння, неабиякої спритності і справжнього казкового таланту.

Всі казкові герої розділилися на загони: Котигорошко командував загоном, що боровся проти семиголових драконів та зміїв; наймит Балда керував боротьбою з чортами; Кіт у Чоботях вів наступ на людоїдів; Старик Хоттабич та Аладдін боролися проти лихих східних джинів; Іванко-дурник повів війська на бабу-ягу, злу Варвару та інших нехороших жінок…Почався жорстокий бій. Пішли в хід чарівні палички, чарівні лампи, чарівні персні, чарівні сопілки, зачаровані мечі – весь казковий арсенал. Сухопутні війська підтримувала з повітря авіація (килими-самольоти, жар-птиці, горбоконики), яка до того ж іще й вела боротьбу з авіацією ворога, що була представлена відьмацькими мітлами, баби-ягинськими ступами та крилатими драконами. Бій точився на суші, на воді й у повітрі.

Але, звичайно, без допомоги сонячних зайчиків навряд чи перемогли б казкові герої всю цю погань.

Сонячні зайчики засліплювали драконів та зміїв, і лише завдяки цьому Котигорошко зі своїм військом скрутили їх в баранячий ріг і кинули знову до в'язниці.

Вони допомагали Аладдіну та Старику Хоттабичу заганяти східних джинів у пляшки з-під нарзану, лимонаду та кефіру.

Сонячні зайчики підказали Іванкові-дурнику, як ліпше впоратися з бабою-ягою – запхнути її в ступу і прикрити зверху кришкою.

Загалом усюди і завжди сонячні зайчики допомагали у найвирішальніший момент.

У самому розпалі бою Веснянка, який, зрозуміло, взяти участі в боротьбі не міг, раптом згадав про пана Морока і захвилювався. Куди подівся цей лиходій? Чи пощастило йому звільнити Троля? І чому всі забули про нього, найголовнішого ворога?

Та кругом була така катавасія, що годі було й думати нагадати комусь про це. І Веснянка вирішив сам усе розвідати. Обережно, ховаючись за кущі, щоб ненароком не наскочити на якогось злого чаклуна і не бути перетвореним на пацюка, жабу чи крокодила, Веснянка почав пробиратися до входу в підземелля.

Спустившись униз, він став і прислухався. Звідкись здалеку, з глибини довжелезного темного коридора, лунав чийсь одчайдушний страшний крик і прокльони. Веснянка не наважився йти далі. Він стільки вже натерпівся од пана Морока, що йому зовсім не хотілося знову зустрічатися з ним у цьому жахливому підземеллі. Так нічого й не взнавши, хлопець піднявся нагору. Бій уже закінчився. По країні мирно походжали добрі чарівники з чарівними паличками в руках і розчаровували квіти – з жаб, зміїв та крокодилів знову перетворювали їх на троянди, березку, соняшники і таке інше. До входу в підземелля йшов Котигорошко, несучи під пахвою останнього дракона, зв'язаного, безпомічного і жалюгідного.

– Дядю Котигорошко, – кинувся до нього Веснянка, – там, у підземеллі, пан Морок. Ви всі про нього зовсім забули. Він там кричить і страшенно лається. Мабуть, уже випустив Троля. Ой, що буде!

– Чого хвилюєшся? – посміхнувся Котигорошко. – Сонячні зайчики, брат, не такі, щоб забути найголовніше. Ану ходім та глянемо!

– Що ви?!

– Не бійся, синку! От побачиш, нічого страшного вже нема.

Веснянка несміливо глянув на Котигорошка. Але той мав такий молодецький вигляд, що боятися іти з ним будь-куди було б просто смішно. І Веснянка одважився.

По дорозі Котигорошко кинув зв'язаного дракона у камеру, замкнув камеру на великий висячий замок (ясна річ, то був чарівний замок, який жодна зла сила відчинити не могла!), і вони пішли довгим підземним коридором. Дорогу їм освітлювали світлячки, що сиділи рядочками на стелі коридора, – ну точнісінько тобі електричні лампочки.

З півтемряви, крізь грати камер, позирали страшні морди відьом, чортів та людоїдів. Вони блискали очима, люто гарчали і гризли зубами грати. Здавалося, от-от знову вирвуться на волю. Та це тільки здавалося. Грати на камерах були чарівні, й чорти та відьми могли тільки мріяти звідти вирватися.

В одній з камер на полицях, як у крамниці, стояли пляшки. То були пляшки з лютими східними джинами. На кожній пляшці була наклеєна етикетка, де писалося, як звуть цього джина, з якої він казки і які капості вміє робити. Це для того, щоб сонячним зайчикам легше було потім вибирати, коли вони носитимуть джинів у казки. Крізь скло пляшок було видно, як там корчилися та скаженіли джини.

В іншій камері на підлозі стояла велика ступа, прикрита кришкою. Ступа весь час підстрибувала, ніби танцювала якийсь танець. В ступі сиділа баба-яга, нікому тепер не страшна, дурна і сварлива бабушенція.

В третій камері відбувалися зовсім незвичайні речі. Коли Котигорошко з Веснянкою підійшли до неї, там гасав велетенський дикий кабан, намагаючись своїми могутніми іклами розбити товсті грати. Потім у них на очах кабан раптом обернувся на маленьку мишку, що хотіла прошмигнути між гратами.

Але тієї ж миті грати перетворилися на густу сталеву сітку. Тоді мишка негайно обернулася на комара, та замість сітки вже було міцне товсте скло, і комар безсило задзижчав, б'ючись об нього. І так без кінця. Ні, про визволення злим героям казок годі було й думати!

Та де ж таки пан Морок? Веснянка з Котигорошком уже пройшли майже все підземелля, а про нього ні слуху ні духу.

І раптом у найдальшому кутку коридора залунав громовий голос, який вигукував неймовірні прокльони й таку брутальну лайку, що Веснянка мимохіть почервонів і затулив вуха. То був голос пана Морока.

Але що трапилося? Чому він так лається?

– Дивись! Дивись! – скрикнув Котигорошко. – Я ж тобі казав!

Веснянка глянув туди, куди показував Котигорошко. В крайній камері за товстими гратами сидів на підлозі Троль і гірко плакав, витираючи сльози своєю цапиною бородою. А перед камерою стояла якась дивовижна споруда, що нагадувала великий самовар. Веснянка пильно придивлявся, силкуючись побачити пана Морока, голос якого щойно чув. Проте марно.

– Я не бачу його, – нарешті признався розгублений Веснянка.

– І ніколи не побачиш, – сказав Котигорошко. – І взагалі ніхто його тепер ніколи більше не побачить. Він там, у пастці.

Так, це була правда. Хитрий і підступний пан Морок, який вселяв жах у серця всіх і який міг перехитрити й обдурити кого завгодно, попався, як дурне мишеня, в пастку, спеціально побудовану для нього сонячними зайчиками. Пастка ця була заплутаним лабіринтом, звідки неможливо вийти. Всі ходи лабіринта зроблені з чарівних дзеркал. В лабіринт було пущено всього лише один-єдиний промінчик сонця, але, відбиваючись від дзеркал, він так яскраво освітлював увесь лабіринт, що якби заглянути туди, то можна було б осліпнути.

Жодної темної щілинки, жодної щонайменшої шпарочки, крізь яку міг би проникнути пан Морок, не було в лабіринті.

Пан Морок був приречений вічно кружляти в цьому морі світла, не знаходячи виходу.

Світ звільнився від найстрашнішого, найвсесильнішого і найневловимішого ворога свого.

Важко описати радість, з якою зустріли цю звістку в Країні Сонячних Зайчиків.

У Палаці Чарівних Казок влаштували такий бенкет, якого ще в жодній казці не було. Вино лилося… А втім, ні, пробач, я помилився. Ніякого вина не було. Воно було просто не потрібне… І без нього було весело. Замість вина рікою лився сміх. Казкові герої піднімали келихи, повні радісного, щасливого, іскристого сміху. Закушували усмішками і веселими жартами. А танцювали як! Лишенько, як танцювали! Навіть найстарезніші немічні чарівниці, кинувши своє вишивання, пішли навприсядки, звискуючи і молодецьки вигукуючи: «Дам лиха закаблукам! Закаблукам лиха дам!»Палац аж хитався від гопака, від метелиці, від камаринської, від лезгинки, мазурки, краков'яка… Ех, та хіба можна перелічити танці, що танцювали того вечора на бенкеті в Палаці Чарівних Казок!.. Просто немає в світі такого танцю, якого б не танцювали.

А Старик Хоттабич, якому, як відомо, була не одна сотня років, утинав такі колінця, що кінець кінцем, підстрибнувши, зачепився штаньми за люстру. Довелося викликати пожежну команду…Бенкетували цілу ніч, аж до світання, тобто аж поки сонячним зайчикам треба було поспішати на землю робити свої добрі справи.