Народні - Невдячні сини, Народні

Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав йому бог дітей, вивів він їх на люди, поділив їх. Живуть діти, кожен особно. Всіх синів було у старого чотири, кожного старий зробив хазяїном; яку мав мізерію, кожному з неї досталось. Хазяї в старого всі чотири сини, а старий роздав на дітей все своє, думає: «Доживу віка при дітях».

Живе старий у старшого сина, спершу приймають старого, як повинно бути; знати, що він батько. Чи їдять що, чи плаття перуть, чи латають що, чи сорочки одрізують, найсамий перід батькові чого чи не треба? І як скаже старий, його й слухають. Там у празник в старого є на чарку. Таки так старому, як у доброго сина.

Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, вже й крикне часом на старого; далі старий уже в хаті собі і місця не найде. Нема чого чекати, таке діло: не хоче син держати, жаліє батькові кавалка хліба; нічого робити, треба кидати та йти до менших; чи лучче, чи поганше, а вже і висидіти у старшого не можна.

Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько: як візьме старий що з'їсти, то син з невісткою, якби могли, та й не знати що. А сварка з-за старого! Жінка гризе чоловіка:

— Самі жадні кавалкові хліба, а тут старців понаприймав.

Старий не висидів і йде далі...

Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько од них одходив. Всі чотири сини один на другого стикаються. Той на того:

— Нехай ще він вас, тату, подержить.

А той знов на того:

— Той же, тату, не держав вас, чи там мало держав.

Таке межи дітьми, що не доведи господи! Далі змагались вже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати у себе батька. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той, знов, бідний. Хоч куди хоч іди, старий. А старий — сивий-сивий, як голуб, просить дітей та плаче перед ними, аж не знати як...

А що? То даремна річ, що ніхто з дітей не приймає батька; треба його десь подіти. Ще й до того старий не сперечається, з ним можна що хочеш зробити.

Рада в раду, рада в раду, всі чотири зібрались і пристають на те: пошлемо батька в школу, нехай батько наш в школі сидить, там буде сидіти, їсти йому будемо в колію носити. Стали казати старому це. Старий не хотів йти до школи. Проситься у дітей, плаче перед ними:

— Тепер я,— каже,— світа не бачу, не то щоб я книжку бачив, я й замолоду не учився.

Просто старий в смерть не хоче до дяка виряжатись на науку. Але що ж? Немає де дітись, мусив-таки йти до школи; таки діти перемогли батька. Нарешті, коли йти до школи, нехай буде, як діти кажуть. Може, в тому селі не було церкви, то треба йти до школи аж в друге село. Пішов старий до школи, де там тая школа була. На дорозі ліс стояв і саме в тому лісі зустрічає старий пана, їхав кудись. Старий порівнявся з панським повозом, зійшов з дороги, уклонився панові, думав дальше йти. Коли чує, кличуть його. Підходить старий, пан чогось його потребує. Вийшов пан з воза, питає діда. Геть розпитав його, як і що, куди.

Старий скинув перед паном шапку і розказує йому свою біду. Обгорнули старого сльози.

— Горе моє, ласкавий пане, нехай би посиротив господь, вже б жалю не було, а то дивіться, чи чув хто таке: чотири сини є, хвалити бога, у мене; хазяї всі чотири і то послали свого старого батька учитись до школи. Ще не було такого, то на тобі! Йди в школу.

Так старий перед паном говорить, досить того розказав панові, стало жалко панові старого.

— Ого, старий,— став казати пан,— йти до дяка нема чого, вернись-но ти додому... Я знаю, діти не будуть тебе до школи більше одсилати, вже я знаю, що треба тут робити. Не бійся, старий, і не плач, не турбуйся. Буде все добре. Вже я знаю, як тут треба рятувати.

Потішає так пан старого... Старий наче повеселішав.

Ото бере пан шкатулку, настояща шкатулка панська. Пани гроші держать в таких скриньках. Подивитися на неї, та й то гарно, а всередині там сума, копійки там, боже мій, якії! Бере пан шкатулку і повну набив її шклом. Тим шклом напакував її, зачиняє, оддає дідові.

— Це візьмеш, старий, і йди до дітей. Прийдеш, скличеш всіх чотирьох своїх синів: це, сини мої, голуб'ята, скажи їм, я перше, коли я молодий був, кинувся я туди-сюди— ото придбав трохи грошенят; не буду, думаю собі, їх тратити... Пішов я, діти мої, в ліс, та свою працю, копійок тих, трохи взяв під дубком і закопав. І то байдуже мені про ті гроші, а це йшов, як ви послали мене в школу, якраз тим лісом, і думаю собі: аж то я тут колись закопував гроші, попробую, чи чекають вони свого господаря. Та оце і приніс їх, діти, до вас. Але вже, діти, нехай я умру, не беріть їх од мене; після моєї смерті будете вважати межи собою, хто більше мені угодить, буде мене держати і не пожалує для мене сорочки чи там кавалка хліба, тому більше грошей достанеться. То вже, діти, хочете, приймайте, спасибі вам. і тут, що є, переділитесь, а невгодно, треба йти межи люди... за гроші абихто буде годувати...

...Показався-но старий, невістка старша уже й вибігла проти старого, запрошує до господи:

— І без вас, тату, у нас ладу не стало, і хата, як пуста...

Чого вже тільки вона тут не говорила:

— Вступіть, тату, до нас, спочиньте; далеко йшли, втомились.

Як розказав батько за свої гроші, так діти, як не ті, і що їм тільки поробилось! Погляне кожний на скриньку — є, то, каже, грошики там, мабуть; бач, як батько говорить:

— Будете держати, вам будуть гроші.

Уже всі чотири брати не знають, як і приймати старого батька. Старого доглядають, наче пана; старий зрадів. А старий слухає пана, шкатулки з рук не випускає.

— Після моєї смерті все ваше, а тепер не дам, бо хто знає? Уже я бачив, як ви приймали мене, старого, як я