Народні - Яся, Народні

Покажіть мені того дивака, що любить сварливих жінок. Колись у преславному граді Львові таких жінок навіть припинали до довгого ланцюга (з обручем!), що був прибитий до однієї з кам’яниць на Ринку. І все ж, як не старались, а не переводились у Львові сварливі жіночки.

Мав таку дружиноньку один з діда-прадіда поворозник, той, що поворозки, себто мотузки, робив. То була ніби й гарна жіночка. Кров з молоком! Поворотка, господарна, знаюча. Завжди при ділі. Чоловікові допомагала різні тасьми та шнурки робити. До шлюбу Яся, Ясочка, так звали її рідні, жила далеко від міського шуму. Поза містом. З дитинства разом з батьками займалась коноплями: і сіяла, і вирощувала, і збирала, і зв’язувала в снопики, просушувала, вимочувала в річці, знову сушила, тіпала, розчісувала волокна гребінкою, зв’язувала мички, сучила нитки. Вироблені в дитинстві вміння допомагали їй бути гарною поворозницею. Ви б тільки бачили, які вона вуздечки для коней робила, а повідки, а шлеї, посторонки які! Одна біда: була Яся сварлива. Як не мудруй, а то таки велика вада.

Якось, коли вона продавала зі своєї ятки вироблені нею з чоловіком речі, підійшла до краму друга господиня, Ляна, дружина сницаря, майстра художнього різьблення по дереву та карбування по металу. Ляні розходилось на тому, аби придбати гарну вохристу тасьмочку до сукні та мотузку для сушіння білизни, причому якнайдешевше. Дружина сницаря трималась як королева. Вона виросла в місті, з дитинства бачила багатих пань, мимоволі навчилась поводитись так, як і вони. Крім того, Ляна й сама була як яблучко. Ясю ж така помпезність, чесно кажучи, просто бісила. „Дивись, яке велике цабе!” Тому не встигла Ляна й рота роззявити, як Яся завелась. Намолола язиком три копи дурниць ні з того, ні з сього та й стала обзивати всякими незугарними словами. Ляна теж не була зі святих, тому й не бажала себе стримувати. Яся – слово, Ляна – слово, Яся на те десять, Ляна – не менше... Найшла коса на камінь. От і понеслися, спрямовуючи жала одна на одну. Як тільки вони не перемивали одна одній кісточки! Сусіди з того дива повилазили з вікон, дверей, хто й до самої ятки підійшов. Здійнявся такий гамір, що зібрав людей навіть із сусідніх вуличок. Такого гармидеру, такої шури-бури міська влада витримати вже не могла. Розбиратися, хто більше завинив, хто менше, не стали. Покарали обох. Ляна від сорому голову опустила, сльозами вкрилась. То її довго на посміховисько і не виставляли. А от Яся ніяк не могла вгамуватись, вже прикутою до ланцюга докрикувала: „Моє зверху, моя взяла”. Її чоловік на люди встидався тиждень вийти. Сама в дурні пошилася і його в славу ввела. Спершу скарали Ясю на день, але бачать – не помагає. Ще один день додали, а її язик замість того, щоб спинитись, ще дужче розв’язався. Дали на вгамування ще три дні. Допіру на четвертий прикусила язика. Приходять міські „ціпаки” ( поліцаї ) відпускати, а на місці Ясі пес сидить. Беруть того пса, віддають поворозникові. Чоловік аж руки заламав. Зовсім підупав, проте мусив собаку взяти. Припняв до ланцюга. Дав їсти. Тварина трішечки лизнем лизнула, скрутилась клубочком, мов кошеня , і жалібно тихцем заскавулила.

Проходив час. Собака залишалась собакою. Поворозникові ставало все одинокіше та важче. Він просто задихався від самотності. Не було до кого й слова промовити. Надумав тоді поворозник одружитись вдруге. Коли все вже було готове до весілля, узяв майстер молоду попід руку й повів її до церкви, а собака тим часом випередила, першою вбігла в храм, впала на всі чотири лапки і давай поклони відбивати. Як тільки молоді на поріг, собака раптом ойкнула людським голосом і перетворилась на жінку, ще й таку гарну, якою і раніше не була. Молода проти неї чисто задрипана. Забув поворозник за наречену, кинувся до любої дружиноньки. Він давно їй все пробачив, хоч сварливу мала вдачу.

Отож-бо й є! Своє – то своє, рідне. Чуже – не таке, до нього ще звикати треба, та й чи звикнеш?!

Доживали віку поворозник з поворозницею вкупочці у великій любові, а про ятку дід бабі заборонив і думати, сам товар розпродавав. Яся змирилася і до кінця віку ніколи не сварилася, ще й десятому заказала знати – ніколи сварки не розпочинати.