Нечуй-Левицький - Хрестини, Нечуй-Левицький

***

Терешко Пізнюр був чо­ловік за­мож­ний. Йо­го зна­ли по всій око­лиці, бо він був пе­редніше п'ять год во­лос­ним стар­ши­ною. За ті п'ять год він над­бав уся­ко­го над­бан­ня: пос­та­вив собі но­ву чи­ма­лу ха­ту, ще й при­ку­пив кільки де­ся­тин по­ля з за­пас­ної землі. По­ля в йо­го бу­ло чи­ма­ло. Са­ди­ба йо­го роз­ки­ну­ла­ся з не­ве­лич­ко­го при­гор­ка на­низ до са­мої Росі. По­над бе­ре­гом розс­те­ля­ла­ся дов­га ле­ва­да на зе­ле­них лу­ках. Бу­ли в йо­го й пок­ладні гроші, він пок­лав їх в по­зич­ко­ву ка­су при пош­товій кон­торі в Кор­суні.

Терешкові вже бу­ло більше як шістде­сят год, але він був ви­со­кий на зріст, кре­мез­ний, здо­ро­вий, хоч і був су­хор­ля­вий та тон­кий. Йо­го жінка Мар­та бу­ла ба­га­то мо­лод­ша од йо­го, але все хво­ро­би­ла­ся на гру­ди і час­то нез­ду­жа­ла; во­на бу­ла не­ве­лич­ка на зріст, якась ут­ла і сла­бо­ви­та зро­ду.

Терешко вже од­дав заміж доч­ку й оже­нив стар­шо­го си­на Пет­ра. Пет­ро не схотів жить у старій опрічній, чи надвірній ха­тині. Батько одрізнив йо­го й вид­во­рив; ку­пив йо­му грунт за се­лом, за ца­ри­ною і пос­та­вив на йо­му ха­ту. Мен­ший син На­ум ще па­руб­ку­вав. Старій ма­тері вже бу­ло важ­ко по­ра­ти­ся навіть ко­ло печі в хаті, не то що ро­бить ро­бо­ту на го­роді, веш­та­ти­ся по дворі і до ко­мо­ри, і до овець; навіть бу­ло важ­ко доїть ко­ро­ву. Во­на не раз і не два вже на­тя­ка­ла На­умові, щоб він брав мо­ло­ду невістку для неї на поміч. Але син все чо­гось не­на­че отя­гу­вав­ся та одк­ла­дав на­далі цю спра­ву, не­на­че хотів на­гу­ля­ти­ся дос­хо­чу на ву­лиці та на досвітках з дівча­та­ми.

Раз якось вес­ною, в неділю після обіду ма­ти за­ве­ла роз­мо­ву з си­ном:

- І ко­ли ти, На­уме, оже­ниш­ся? - ска­за­ла во­на, при­би­ра­ючи з сто­ла мис­ки та по­лу­мис­ки. - Он ди­вись, твої пе­ре­вес­ни­ки сли­ве усі по­же­ни­ли­ся, а ти все па­руб­куєш. Мо­же, я зас­лаб­ну та й ум­ру, то не до­ве­деться мені й по­ба­чи­ти твоєї жінки.

- Ото яке пак ди­во моя жінка! Хіба ж вар­то жу­ри­ти­ся, що ви не по­ба­чи­те моєї жінки? - обізвав­ся син.

- Чи вар­то, чи не вар­то, а ма­тері, бач, все-та­ки бу­ло б ціка­во й приємно по­ба­чи­ти за жи­вот­тя жінку сво­го си­на, - ска­зав ста­рий Те­реш­ко.

- Якби ти взяв мені невістку, то я б оце не при­би­ра­ла б із сто­ла і не ми­ла б оцього по­су­ду. Цю ро­бо­ту по­ро­би­ла б твоя мо­ло­денька та про­вор­ненька жінка. А я б оце сіла собі або й ляг­ла б на причілку або в са­доч­ку-хо­ло­доч­ку та й од­по­чи­ва­ла б. Ти ж ба­чиш, як ме­не ізв'яли­ла, ізсу­ши­ла ро­бо­та. Як на­хи­лю­ся ко­ло но­чов над оцим по­су­дом або як розігну­ся, то в ме­не аж кістки лу­щать та то­рох­тять, - ска­за­ла ма­ти.

- От! то­рох­тять! Ще що ви­га­дай­те. Я ні ра­зу не чув, щоб у вас ко­ли кістки то­рохтіли за ро­бо­тою, - ска­зав ве­се­лий та охо­чий до жартів На­ум.

- Не чув, бо, ма­буть, ти не чут­кий на ву­хо вдав­ся. А от я то не раз і справді чув, як у твоєї ма­тері лу­щать кістки за ро­бо­тою, як во­на ка­чає со­роч­ки та гам­се­лить руб­лем по ка­чалці.

- Коли вже в вас, ма­мо, то­рох­тять кістки, то я… - по­чав ог­ри­за­ти­ся син і засміявся.

- Смійся, смійся з ста­рої ма­тері. А як в те­бе ко­лись за ціпом лу­щи­ти­муть ру­ки на старість, тоді бу­де тобі не до смішків, - обізвав­ся батько, пе­ре­бив­ши йо­го роз­мовy й засміявся так, що в йо­го з-під вус блис­ну­ли усі ще білі, дрібні зу­би і не­на­че зве­се­ли­ли йо­го дов­гоб­ра­зе об­лич­чя й темні блис­кучі очі.

- Та ко­ли вже в вас, ма­мо, і справді лу­щать ру­ки за пра­цею, то те­пер я ска­жу вам, що я вже наг­лядів собі мо­ло­ду, ко­ли вже на те пішлось, - про­мо­вив син вже без смішків, якось по­важ­но.

- Невже! - аж крик­ну­ла ма­ти.

- Атож! А до­ки мені й справді бур­ла­ку­ва­ти. От і ма­ти­ме­те собі невістку.

- Тоді, ста­ра, заспіваєш пісні: «Ой най­му я най­мич­ку, са­ма ся­ду в запічку», - обізвав­ся Те­реш­ко з жар­том, бо ду­мав, що На­ум, зро­ду жар­тов­ли­вий на вда­чу, те­пер хо­че сміши­ти матір жар­та­ми.

- Не най­мич­ку-бо, та­ту, най­муть ма­ти, а ма­ти­муть мо­ло­деньку невісточ­ку, - ска­зав На­ум.

- Не бре­ши-бо! бо бре­хать і в бу­день гріх, а в неділю то й уд­воє або і втроє гріх, - ска­зав по­важ­но батько.

- Їй-богу, та­ту, я на­пи­тав собі мо­ло­ду. Мені здається, що во­на піде за ме­не заміж.

- Напитати мо­ло­ду­ху не шту­ка, але чи зго­див­ся вже ти з нею, чи так тільки за­ли­цяєшся до неї? - спи­та­ла ма­ти.

- Та ко­го ж це ти ду­маєш сва­та­ти, ко­ли ти прав­ду ка­жеш? - спи­тав батько.

- Хотину Струлівну, Пет­ро­ву доч­ку, - ска­зав син.

- Не помірку­вав­ши га­разд, заз­да­легідь ніко­ли не ро­би нічо­го наз­ря, за все своє жи­вот­тя, - ска­зав уже тро­хи ніби сер­ди­то ста­рий Те­реш­ко. - Пет­ро Струль бідний чо­ловік, як усі Струлі. Струлівна тобі зовсім не до па­ри, не рівня тобі.

Батько на­су­пив бро­ви, по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся. Він був гор­до­ви­тий.

- То що ж, що Хо­ти­на не з ба­га­то­го ро­ду. За­те ж во­на здо­ро­ва та чер­во­на, як ка­ли­на. Я пев­на в то­му, що в неї й на ста­рості літ не лу­ща­ти­муть ру­ки ко­ло важ­кої праці, як от у ме­не, ут­лої та ма­ло­си­лої. За­си­лай, си­ну, мерщій до Хо­ти­ни ста­ростів або хоч і за­раз! - ска­за­ла ве­се­ленько ма­ти.

- Я й ро­да­ти­ся не бу­ду з ти­ми Стру­ля­ми, як­би пак і справді оже­нив­ся в Стру­ля, - ска­зав гор­до­ви­то батько. - Нев­же в нас в містеч­ку не знай­деться для те­бе кра­щої й за­можнішої дівчи­ни? Не­хай її бе­ре хто дру­гий, а ти по­шу­кай іншої.

- Коли ж, та­ту, я її щи­ро по­ко­хав і во­на ме­не лю­бить. Іншої я й не хо­чу бра­ти. Як не візьму її, то ма­тері знов до­ве­деться дов­го ждать невістки, - вже без жартів і навіть по­важ­но ска­зав На­ум і за­мовк.

- От тобі на! І знай­де ж тобі якесь прид­бай­ло на отих за­рос­лянських ске­лях! Та там же та­ка бідно­та, що в їх і кішки не­ма в хаті, бо й го­ду­ва­ти її не­ма чим. Струлів го­род на ске­лях, ха­та стри­мить на скелі на чо­ло­поч­ку, не­на­че чор­но­гу­зя­че гніздо на клуні. При­ве­зе во­на тобі по­рож­ню скри­ню, - го­монів батько вже тро­хи сер­ди­то.

- Це прав­да: во­на при­ве­зе нам по­рож­ню скри­ню, бо Пет­ро дасть за нею те, про що співа­ють в пісні: «Дам то­го во­ла, що вдо­ма не­ма; дам ту ко­ро­ву, що десь у діброві, і