Василь Павлович Бережний - Космiчна Нiагара, Василь Павлович Бережний

Оповідання "Космічна Ніагара" входить в збірку "Під крижаним щитом".

В рассказе Василия Бережного «Космическая Ниагара» (Космічна Ніагара, 1971) двое влюбленных – физик Ари и философ Альга – двое из огромного экипажа гигантского звездолета «Сатурн», летевшего в просторах Вселенной уже тысячу лет, отправляются вперед по курсу с тем, чтобы проследить странное изменение параметров поля, зарегистрированное приборами. Через несколько лет они попадают в некое космическое течение, в котором время начинает бежать все быстрее и быстрее. Онни начинают интенсивно стареть и уже на пороге смерти попадают в центр метагалактики, где обретают бессмертие.

© Виталий Карацупа, 2004-2009

БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ

Космiчна Нiагара

На велетенському мiжзоряному кораблi, який впродовж уже тисячi рокiв заглиблюється в простiр Галактики, начебто нiчого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як i рiк i десять рокiв тому, вiн рухається по iнерцiї; в його незчисленних, залитих свiтлом залах, лабораторiях, оранжереях б'ється пульс життя - розмiрений, ритмiчний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тисячi мешканцiв цього космiчного острiвця, збудованого у формi елiпса, на перехрестi вiсей якого здiймається Сфера Керування, працюють, вчаться, вiдпочивають, розважаються, навiть i не пiдозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина - дiвчина Арi, фiзик-теоретик.

Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арi зупинилася на пустельному майданi, щоб перевести подих. Серце їй билося пришвидшено, i пружним дiвочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затiсно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони вiдмовили. Арi це передчувала, iнтуїцiя обiцяла їй один шанс iз тисячi. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як переступила порiг зали Координацiйної Ради, Арi здогадувалася про негативну реакцiю тридцяти двох членiв Ради i була майже готова до цього. Але тридцять третiй... Тридцять третiй не те що здивував приголомшив її! "Щоб не порушувати принципу одностайностi, я також пiдтримую висновок Першого Координатора". Почувши цi слова, побачивши його пiсне обличчя, вона була шокована. I ця людина твердила їй про якiсь глибокi, всеохоплюючi почуття! Ця сiренька особа намагалася переконати її в синхронностi почуттiв, намiрiв, плекала мрiю про iнтимну близькiсть. О блазень! "Щоб не порушувати принципу..." Пiгмей! Навiть утриматися не наважився - проголосував проти.

Зараз, вискочивши на порожнiй майдан, Арi намагалась опанувати свої емоцiї. Щось пекло їй в грудях, було гiрко на душi. I самотньо. Бездумно дивлячись собi пiд ноги, ступнула на крайню стрiчку тротуару, i її повiльно понесло до основного корпусу. Стояла, опустивши плечi, в'яло звiсивши руки. Ну, що робити?..

Хтось торкнув за лiкоть. Нехотя повела оком - вiн, тридцять третiй. На обличчi усмiшечка, певне, буде виправдуватись.

- Гнiваєшся?

Промовчала.

- Ну, скажи: гнiваєшся?

Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходиться в одну точку, Арi промовила:

- Хiба гнiваються, коли роблять вiдкриття?

- Яке ж вiдкриття ти зробила?

- Вiдкрила, що ти... карлик.

- Я карлик?.. - дурнувато хихикнув вiн, розправляючи дужi груди i дивлячись на неї зверху вниз.

- Так, саме карлик.

Деякий час вiн мовчав, не знаючи, що вiдповiсти. Нарештi спромiгся:

- Невже не розумiєш, що мiй голос нiчого не вирiшував? Якби я навiть... Все одно тридцять два проти!

- Чому ж не вирiшував? Твiй голос вирiшив багато що. Принаймнi для мене.

- Арi, не гарячкуй, подумай спокiйно, зваж...

Його слова тремтiли, вiбрували зляканiстю, i це дратувало.

- Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мiй голос проти... всiх? I навiщо? Справi це не допомогло б... А ти знаєш, що я для тебе...

Вiн говорив i говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без пiдготовки... "Хитрує, - думала Арi. - I хитрує досить примiтивно. Вiн просто побоявся. А летiти зi мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. I як цього ранiше не помiчала?"

- Ну от що: досить слiв! Кажеш, готовий менi допомогти?

- Звичайно! - просяяв вiн. - Ти ще маєш сумнiв?

- Так, маю.

- Я доведу, Арi, побачиш, переконаєшся...

- Ну що ж, маєш нагоду довести. Летiмо зi мною!

Знiтився, зiщулився. I знову його слова почали тремтiти.

- Легко сказати: летiмо... Вченi ж не рекомендують...

- Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендацiї! От i доведеш.

- Схаменися, Арi...

Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула його постать i раптом зареготала, блискаючи разками бiлих зубiв:

- Ну ось i довiв! - Ступнула на швидшу стрiчку i за мить опинилася далеко попереду.

Вiн деякий час рухався слiдом, потiм спроквола перейшов на другий бiк i поїхав у протилежному напрямi. "Нiде вона не дiнеться, - крутилась у нього думка. - Ексцентричне дiвчисько..." Оглянувся - ген-ген у далинi червонiла цятка її постатi. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.

Iз кожних ста шiстдесяти восьми годин фiлософ Альга вiддавав три години шахам. Любив мовчазну напругу бою, коли фiгурки виходили iз засiдок i кидались у вiдчайдушнi сутички, здiйснюючи задуманий ним план. Скiльки на шахiвницi трагедiй! А особливо, коли доводилося руйнувати стратегiю опонента, спростовувати його тактику. "Що не кажiть,- потирав руки Альга, а шахи виняткове досягнення цивiлiзацiї. Це синтез мистецтва i спорту, закономiрностi i випадковостi, тут проявляється сила психiки i, якщо хочете, сила м'язiв..."

Останнi слова Альги викликали в декого посмiшку. Яка там сила м'язiв у цього худорлявого i вже пiдстаркуватого парубка! Вiн так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсiм не заглядає до Спортивного Комплексу. Фiлософiя i шахи - нiчого бiльше для нього не iснує.

Але в кожного Ахiллеса є своя вразлива п'ята. Альга був до нестями закоханий в Арi. Про це почуття, окрiм нього самого, нiхто не знав i не здогадувався, бiдолашний фiлософ горiв на невидимому вогнi, мучився, але нiчого вдiяти не мiг. Звичайно ж, з фiлософського погляду отi переживання не витримували нiякої критики, але все ж не зникали. Альга пробував спростувати своє почуття в рiзнi способи, вдавався навiть до iронiї. "Ну, що в нiй особливого?-мiркував,- Ну, об'єми, обмеженi кривими лiнiями... Ну, пропорцiї... Так це ж геометрiя!" Намарне пiшла iронiя - почуття не загасало. Тi лiнiї вабили око, голос звучав музикою. Минав час, i Альга припинив опiр, внутрiшньо капiтулював, вiд чого йому одразу полегшало. "Це ж прекрасне почуття - закоханiсть! - проголосив вiн собi. - Злиденнi тi, що не зазнали кохання. Навiть Арiстотель, i той був упокорений дiвчиськом".

Сидячи за шаховим столиком на оглядовiй палубi, Альга слухав iнформацiйну передачу i час вiд часу позирав на екран. Почувши звiстку про те, що Координацiйна Рада рекомендувала молодiй фiзичцi Арi утриматися вiд експедицiї, фiлософ зробив невдалий хiд, програв вежу i був змушений здатися. Та це зовсiм не засмутило його. Весело попрощавшись з опонентом, Альга пiшов палубою, поглядаючи крiзь прозорий пластик у чорноту простору. Думки концентрувалися навколо неї. Яку експедицiю вона