Автор невідомий - Народні казки - Історичні пісні

Історичні пісні – перлини усної народної творчості. У них розповідається про тернистий шлях боротьби за рідну землю. Персонажі цих пісень – Устим Кармелюк, Богдан Хмельницький, козаки Залізняк та Морозенко – постають героями, які невтомно і завзято воюють з ворогами України.

ІСТОРИЧНІ ПІСНІ
Зажурилась Україна
Зажурилась Україна, Бо нічим прожити: Витоптала орда кіньми Маленькії діти, Котрі молодії – у полон забрато; Як заняли, то й погнали До пана, до хана. Годі тобі, пане-брате, Ґринджоли малювати, Бери шаблю гостру, довгу. Та йди воювати! Ой ти станеш на воротях, А в закаулку Дамо тому стиха лиха Та вражому турку! Ой ти станеш з шабелькою, А я з кулаками, Ой щоб слава не пропала Проміж козаками. Ой козак до ружини, Бурлака до дрюка: Оце ж тобі, вражий турчин, З душею розлука! Та ой як крикнув же та козак Сірко
Та ой як крикнув же та козак Сірко Та ой на своїх же, гей, козаченьків: «Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці, Та збирайтеся до хана в гості! Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці, Та збирайтеся до хана в гості!» Та туман поле покриває, Гей, та Сірко з Січі виїжджає, А ми думали, а ми думали, Що орел із Січі вилітає. А ми думали, а ми думали, Що орел із Січі вилітає. Гей, то військо, славне запорізьке, Та на Кримський шлях із Січі виїжджало, А ми думали, а ми думали, Що орли по степу літали. А ми думали, а ми думали, Що орли по степу літали. А ж то Сірко, та козак же Сірко, Та на конику він виїжджає, А ми думали, а ми думали, Що орел по степу літає. А ми думали, а ми думали, Що орел по степу літає. А ж то військо та славне запорізьке Та на вороних конях в степу виграває, А ми думали, а ми думали, Що то місяць в степу зіходжає. А ми думали, а ми думали, Що то місяць в степу зіходжає. А ж то козак Сірко, та козак же Сірко На битому шляху та татар оступає, А ми думали, а ми думали, Що орел по степу літає. А ми думали, а ми думали, Що орел по степу літає. Ой, Морозе Морозенку, ти, славний козаче
Ой, Морозе Морозенку, ти, славний козаче! За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче. Не так тая Україна, як те славне військо. Заплакала Морозиха, ідучи на місто. Ой не плач не плач, Морозихо, не плач не журися! Піди з нами, козаками, та і мед-вина напийся. Ой, чомусь мені милі браття, мед-вино не п’ється. Ой, десь мій син Морозенко з ворогами б’ється. Із-за гори, з-за крутої горде військо виступає, Попереду Морозенко сивим конем виграває. Ой, і став же він, Морозенко, в чистім полі гуляти. Ой, і стали Морозенка та і турки обступати. Морозенко-козаченько як мак розпускався, Морозенко-козаченько у неволю та й попався. Повели ж його, Морозенка, на Савур-могилу: Подивися, Морозенку, та й на свою Вкраїну. Ой, вони ж його не стріляли, не четвертували. Тільки з нього молодого живцем серце та й виймали. Максим козак Залізняк
Максим козак Залізняк, Козак з Запорожжя. Як поїхав на Вкраїну — Як пишная рожа! Зібрав війська сорок тисяч В місті Жаботині, Обступили город Умань В обідній годині. Обступили город Умань, Покопали шанці Та вдарили з семи гармат У середу вранці. Та вдарили з семи гармат У середу вранці, Накидали за годину Панів повні шанці… Отак Максим Залізняк Із ланами бився, І за те він слави Гарной залучився. Лине гомін, лине гомін По степу німому, — Вертаються козаченьки Із бою додому. Чи не той то хміль
(пісня про Богдана Хмельницького) Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється? Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється. Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду, Гей, не один лях лежить головою в воду. Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води: Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди. «А я ляхів не боюся і гадки не маю, За собою великую потугу я знаю, Іще й орду за собою веду: А все, вражі ляхи, на вашу біду». Утікали ляхи – погубили шуби… Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби Становили ляхи дубовії хати, Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати! Утікали ляхів де якії повки, Їли ляхів собаки і сірії вовки. Гей, там поле, а на полі цвіти, — Не по однім ляху заплакали діти. Гей, там річка, через річку глиця, — Не по однім ляху зосталась вдовиця! За Сибіром сонце сходить
За Сибіром сонце сходить, Хлопці, не зівайте, Ви на мене, Кармалюка, Всю надію майте! Повернувся я з Сибіру, Та не маю долі, Хоч, здається, не в кайданах, А все ж не на волі. Маю жінку, маю діти, Та я їх не бачу, Як згадаю про їх муку — Сам гірко заплачу. Зібрав собі славних хлопців, — Що ж кому до того? Засідаєм при дорозі Ждать подорожнього. Чи хто їде, чи хто йде, Треба їх спитати, Як не має він грошей — Треба йому дати! Аж тут їде сам владика: «А здорові, хлопці!» «Ой довго ми вас чекали, Благослови, отче!» Ой вилічив сам владика Сорок тисяч грошей, Подивився кругом себе — Все хлопці хороші. Ой чи їде, чи хто йде, Треба його ждати. Ой прийдеться Кармалюку Марне пропадати. Ой прийдеться Кармалюку Марне пропадати, Бо немає пристанища, Ані свої хати. Асесори, ісправники За мною ганяють, Більше вони людей б’ють, Як я гріхів маю. Зовуть мене розбійником, Кажуть – розбиваю. Ще ж нікого я не вбив, Бо й сам душу маю. З багатого хоч я й візьму — Убогому даю. Отак гроші поділивши, Я гріхів не маю. Судять мене вдень і вночі, По всяку годину, Ніде мені подітися, Я од журби гину. Чи хто їде, чи хто йде, Часто дурно ждати, Отак треба в лісі жити, Бо не маю хати. Пішов би я до дітей — Красу мою знають: Аби тільки показався, То зараз впіймають. А так треба стерегтися, Треба в лісі жити. Хоч, здається, світ великий, Ніде ся подіти! Прийшла туга до серденька, Як у світі жити? Світ великий і розкішний Та ніде ся діти! У неділю дуже рано У всі дзвони дзвонять, А мене, Кармалюка, Як звірюку гонять. Нехай гонять, нехай ловлять, Нехай заганяють, Нехай мене, Кармалюка, В світі споминають!
Оглавление Зажурилась Україна Та ой як крикнув же та козак Сірко Ой, Морозе Морозенку, ти, славний козаче Максим козак Залізняк Чи не той то хміль За Сибіром сонце сходить