Серена Давидова - Відродженя острова, Серена Давидова

П’ятеро друзів — одна мета. Вони вирушають на пошуки острова з легенд. Щоб відродити те, що було втрачено. Дракнес — острів, до якого не дістався жоден човен. Але знайдена карта відкрила шлях. Нове життя. Нові зустрічі. Кохання. Випробування. Надія. Все це — у першій частині трилогії "Палаюча Корона". Початок великої пригоди.

Вступ

Вступ

Фалгар

Сігурд затамував подих. Замок клацнув, і від цього звуку його серце підскочило в грудях. Важкі двері неохоче піддалися, випустивши в темряву затхле повітря. Він стояв на порозі, вдивляючись у напівтемряву, сповнену пилу, старого дерева та солоного духу моря.

Більше року він розгрібав хаос у приміщеннях гільдії моряків, перебираючи сотні пожовклих сувоїв і карт, сподіваючись знайти хоч натяк на свою мету.

Острів Дракнес.

Легенда, яку розповідали йому з дитинства старі моряки. Таємничий край, до якого ніхто не подорожував, або, можливо, звідки не повертався жоден мореплавець. Лише човни, які прибували з Дракнесу, свідчили про його існування. Та Дракон, який прилітав підпалити останнє багаття королів. Шлях до нього, за переказами моряків, можна було віднайти в зірковій карті, яку колись привіз один з Дракенів, і зберігалася вона у гільдії моряків. Карта вважалась утрачена, разом з більшістю карт які згоріли в день розколу.

Але Сігурд вірив.

Він рік нишпорив у запилених архівах, перевіряв кожен клаптик пергаменту, кожну пожовклу сторінку, доки зневіра не почала точити його віру. Надія танула, мов туман на світанку. Аж поки батько — начальник порту — не простягнув йому ключа.

Остання надія. Останнє місце, де могла ховатися карта.

І ось він тут.

Повітря в кімнаті було густим від пилу, пахло старим деревом і солоним морем. Він увійшов у темряву, обмацуючи пальцями краї ящиків. На одній зі стін повинно бути вікно.

Він пробирався крізь нагромадження скринь, сувоїв та ящиків, намагаючись дістатися до вікна. Шар пилу вкривав усе навколо, ніби цей простір застиг у часі. Кожен крок піднімав у повітря хмарки пилу, змушуючи Сігурда прикривати обличчя рукою.

— Ну і барліг... — пробурмотів він, озираючись.

Вікно було закладене скринями, а скло настільки покрилося брудом, що майже не пропускало світла. Довелося дертися по хитких ящиках, що рипіли під вагою тіла, але зрештою Сігурд відчинив вікно. Свіже повітря увірвалося всередину, змішуючи запах часу з запахом моря.

День за днем він сортував сувої, перебираючи записи, намагаючись хоч щось знайти про Дракнес. Пил забивав ніс, очі сльозилися, руки були подряпані папером, але він не припиняв пошуків. Його матір не раз з жахом зустрічала сина, коли той повертався додому — брудний, ніби цілий день працював у кузні, а не в архівах.

Минуло чотири місяці. Кожен день Сігурд відкладав усе менше сувоїв у бік і зітхав усе важче. Надія танула. Він уже почав думати, що всі ті розповіді про карту Дракнесу — лише моряцькі байки, якими дражнили хлопчаків.

Вечір повільно спускався на місто. Сігурд уже збирався йти, коли раптом купа старих сувоїв обвалилася на підлогу. Серед них щось блиснуло — дерев'яна скринька, прикрашена металевими набивками, яка досі була прихована нагромадженням паперів.

— Що це? — прошепотів Сігурд, витираючи пил з поверхні.

На кришці був викуваний металевий дракон — символ, про який він чув у старих легендах. Серце закалатало. Тремтячими руками Сігурд відкрив скриньку. Усередині — єдиний сувій, перев’язаний старим шовковим шнурком.

Він обережно розгорнув його.

Зірки. Маршрут. Шлях, який він шукав усе життя.

Сігурд широко всміхнувся.

Нарешті

Стадгард

У маленькій кімнаті, де було надто мало речей, які б свідчили про довге життя її господині, панувала тиша. Жодних милих дрібничок, жодної особливої речі, що зберігала б спогади. Лише ліжко, стіл зі стільцем і книжкова полиця — мовчазне свідчення любові до читання. Але й книги давно вже не торкались її рук.

Господиня хворіла. Цілий місяць.

Серед вельв цю хворобу називали Прощанням. Вона приходила до кожного: до когось — рано, до когось, як до цієї жінки — на дев’ятому десятку життя.

До хвороби господиня майже не впускала нікого до своєї оселі, воліючи зустрічі деінде. Та тепер, коли сили покидали її щодня, у кімнаті щоночі сиділа чергова вельва — чекала. Адже знали: найстаріша Ткаля Долі має виголосити останнє пророцтво — і піти.

Цієї ночі черга випала Інгеборді. Вона вже давно знемагала від сидіння й втоми. Голова її схилилася на груди, і сон непомітно оповив дівчину. Аж раптом різкий біль у руці змусив її здригнутися. Стара вельва тримала її за зап’ястя так міцно, що, здавалося, залишаться синці.
Сухі пальці стискали до болю. Дівчина спробувала вирвати руку — дарма. Очі старої розплющилися, і в них не було зіниць.

Час настав.

Інгеборда завмерла. Кожне слово треба було запам’ятати, потім — записати.
Стара спочатку бурмотіла щось незрозуміле. Губи ворушилися, та зі звуків не складалося жодного слова. Інгеборда нахилилася ближче. І тоді, раптово, голос старої став чітким і гучним:

— Боги зв’язали долі.
Вони бажають повернути у світ свої створіння.
Занадто довго їхні очі не бачили світу.
Твій, обіцяний богами, знайшов карту. Майбутнє вибрало шлях.
Знайди зв’язок.
Виконай своє призначення, біловолоса Володарко Сновидінь.
Дракони повернуться. Вони принесуть благословення богів.
І самі боги знову ступлять у цей світ.

Рука старої м’яко зісковзнула. Вона більше не тримала.

Інгеборда швидко підвелася і, не гаючи часу, записала почуте. Пророцтво.

Останнє з вуст найстарішої Ткалі Долі.

Вона ще раз поглянула на наставницю. Ту, яка допомогла їй пробудити другий дар — той, що дрімав поколіннями. Дар Ткалі. Його носила ще прабабця Інгеборди, але довгі роки в роді Тюдґардів народжувалися лише сини. Тож дар спав — аж до появи дівчинки. Дар повернувся, та поки він був слабким, надто крихким, щоб можна було заходити в глибокі транси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍