Veatrix - Квіти, Veatrix

Роксолана любила. Життя, цю кавʼярню, де працювала баристою, цих студентів, які забігають за кавою та бутербродами між лентами, що навіть не хотіла шукати роботу за фахом, коли сама довчилась. Любила і ту людину, яка анонімно надсилала їй квіти. Спочатку, перші рази, думала що або курʼєр щось переплутав, або це якийсь сталкер, але потім звикла, бо так продовжувалось рік за роком і доставка завжди була в кавʼярню. 

Сьогодні, в останній день лютого, букет був знов. Вперше — із запискою. Роксолана не спішила відкривати конверт. Вона роздивлялась розкішні червоно-криваві троянди. Її улюблені. Букети рідко бували не на свята. Той, хто їх надсилав, знав її день і народження, і просто всі звичайні свята від Дня незалежності до 14 лютого чи 8 березня. Так було вже декілька років. Якщо Роксолани самої не було в кавʼярні — їй передавали колеги. Всі звикли.

Записка ж була вперше. Тому Роксолана ставить квіти у вазу. Як завжди. А потім бере канцелярський ніж відкрити конверт. Добре, що відвідувачів зараз нема, а колега сумлінно щось видивляється в тіктоці. В конверті — складений охайний папірець, на якому написано “Я так і не ризикнула написати тобі в інстаграмі, який ти сама мені дала на фесті три роки тому, але тепер я б хотіла відвести тебе на обід, аби нарешті познайомитись поближче. Ліна”. Нижче приписане місце і дата з часом, тим же охайним почерком. Значить, 8 березня у центрі міста, але назва ресторану незнайома. Що ж, Роксолана не проти нарешті познайомитись, ким би ця Ліна не була. 

Ліна виявляється статною дівчиною у військовій формі, з такою товстелезною темно-русою косою, яка спадає наперед до середини грудей, що Роксолана не може відвести очей. Ліна не соромиться, вона представляється їй гучним голосом, вона виявляється прес-офіцеркою їхньої ж міської бригади, і винувато пояснює що не хотіла знайомитись заочно, поки сама на фронті. Ось вперше за три роки відпустка довше ніж на два дні. Роксолана її згадує: вони говорили на аніме-фестивалі роки три з половиною тому, обидві вдягнені взагалі інакше, в якомусь дешевому напів-косплеї, у Роксолани ще був лесбійський прапор на брелоку на рюкзаку, тому з нею познайомилась половина присутніх дівчат. Ліна там була фотографкою від місцевої газети. 

Вони разом їдять суші, практично не зводячи очей одна з одної, і Роксолана думає як же приємно буде просто її поцілувати. Важко концентруватися на розмові, коли всі думки про її губи. Роксана відганяє це маренення, бо не має сенсу думати, якщо можна перевірити. Однією рукою чіплється за Лінине плече, іншою легко тягне її до себе за косу. Ліна не лишається в боргу: чіпляється в її волосся, відповідаючи на поцілунок. 

Добре, що вони сидять в за дальнім столиком у напівтемному залі ресторану. 

Ліна пробує одночасно розгедіти Роксоланине лице в мʼяких сутінках і віддихатися:

— Ти ж складеш мені компанію вечорами цієї весни? Планую більшу частину часу бути в місті. 

Роксолана киває, бо слів їй бракне. Лізе цілуватися далі. 

Кінець