Степан Босий - Самотній трудяга, Степан Босий

І
Він був простий, звичайний чоловік,
Робітник, що в зморшках — ніби книга.
Трудився в шахті, день у день без втіх,
І мріяв про любов, немов про диво.

ІІ
У серці — спомин, теплий, як весна:
Про дівчину, що йому пообіцяли.
"Чекай," — казали, — "доля не чужа,
Вона для тебе — мов зірка із хмарини."

ІІІ
Він вірив, наче хлопчик у казки,
Що ось вона, прийде — така ясна.
А на роботі — жарти, кпини гіркі,
Сміх за спиною — наче тінь страшна.

IV
Обман — як ніж, що ріже без слідів,
Як сіль на рану, що не гоїться роками.
Його кохання — привид із надій,
Що гаснув, мов свіча під вітрами.

V
Він мовчки ніс той тягар крізь життя,
Кожен день — мов крок в безодню тіні.
Самотність, біль і зламана душа —
Його єдині, справжні супутники.

VI
І от лежить він, сивий, як мороз,
Останній подих — шепіт спогадів старих.
Ніхто не прийде, не згадає, не сльозить,
Бо не лишив він сліду в чиїхось серцях.

VII
Його могила — просто грудка глини,
А поряд — вітер, що співає жалібно.
Про чоловіка, серце якого згоріло
В полум’ї надії, що виявилась марною.
 

Кінець