Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

«Зараза!» Вона затулила носа долонею й метнулася до умивальника.

Серце, як завше після сильного переляку, бухало важко, мовбито переганяло судинами в’язке мастило, а не кров. Рута вмилася холодною водою, дістала з холодильника банку якогось соусу та приклала її до носа. Потім роззирнулась і прислухалася. Крізь вікно до кухні вливалося тепле червневе світло. Поверхом нижче працював телевізор. З її кімнати пробивався збуджений голос Інді: «Мам, будь ласка, будь ласка, ну будь ласочка!» Рута ніколи не чула, щоб сестра говорила таким тоном, і скривилася.

Контраст із тим, що коїлося в квартирі менш як хвилину тому, оглушував, і їй хотілося розплакатися.

Утім дівчина опанувала себе. Коли тремтіння в ногах стишилося до прийнятного рівня, вона нахилилася та підняла з підлоги телефон. Пройшовши до холодильника, Рута знову вибралася на табурет з ногами. Вона згадала, який жахливий вигляд мав Ілля у сні, й здригнулася. Рута боялася. У неї жижки трусилися й усередині все хололо від згадки про сон, однак якимось дивом страх змістило на задній план інше відчуття. Дівчині навряд чи вдалося б несуперечливо описати його словами. Якась дика суміш хворобливої цікавості, первісного жаху й огиди найвищого ступеня. Колись один її придуркуватий однокласник скинув їй відео, на якому терорист з ІДІЛ відрізав голову полоненому американцеві. Не підозрюючи, що перед нею, Рута почала дивитися. Вона блискавично вимкнула запис, щойно зрозуміла, про що він, але все ж устигла дещо розгледіти. Мабуть, тиждень після того вона не могла позбутися спогадів про побачене. Уявляла, про що думав і що відчував той бідолаха, і попри власне бажання (а також повністю усвідомлюючи ненормальність цього), міркувала, що б вона відчувала в схожій ситуації – перед камерою та із приставленим до горла ножем. Зараз Рута переживала подібне: думки про те, що станеться, якщо істоти впіймають її, заполонили мозок. Вони роздеруть її на шматки? Задушать? Перегризуть горлянку? А що вона відчуватиме під час цього?

Щоб хоч якось відволіктися, Рута поглянула на телефон. Поки вона перебувала вві сні, від Іванки Бадалян у Месенджері з’явилося повідомлення.

Ти бачила?

І якесь посилання. Рута не стала його відкривати – не до того було – й відписала:

Що там?

Іванка була в мережі. Відповідь надійшла через секунду.

Анна Ігорівна намагалася вбити Якова Демидовича.

Рута скочила на ноги так рвучко, наче хтось підсмикнув її за плечі. Телефон затремтів у руках. Вона перемкнулася на журнал викликів і набрала Іванку. Та відповіла миттєво, ніби тримала палець над кнопкою «Відповісти»: у динаміку не прозвучало жодного гудка.

– Статник, це, на хрін, якась жесть, – випалила подруга.

– Ти, блін, серйозно? – Рута хрипіла, неначе після застуди.

– Прочитай статтю.

– Я не встигла. Зразу набрала тебе.

Іванка мала текст перед очима й узялася похапцем цитувати:

– У Рівному заарештували вчительку середньої школи, яка намагалася вбити свого чоловіка… У середу перед світанком вона завдала йому кілька ножових поранень, однак чоловік зміг утекти та покликати на допомогу… Сусіди знезброїли жінку, після чого зателефонували до поліції… Прізвища не називають, але є фотка, як поліцейські виводять її з під’їзду. Обличчя заблурене, проте волосся, постава, одяг… і ще будинок – оця цегляна багатоповерхівка на Крушельницької, їхній під’їзд, ну, де живуть Чорнаї. Ти ж знаєш. Я навіть на Google Maps заходила та перевіряла. Це вона, Рут. Це Анна Ігорівна.

Рута мовчала. Не могла згадати, як дихати.

– Ти ще тут? – покликала Іванка.

– Так.

– Прикинь, ця чувіха вчила нас цілих п’ять років!

Рута, з якимось дивним відстороненням відзначивши, що її подруга радше збуджена, ніж шокована, не відповіла. Подумала: «От би ти здивувалась, якби почула, що місяць тому ми з тобою ходили на похорон цього самого чоловіка», – але не знайшлася на слова. Натомість силкувалася зрозуміти, що сталося. Вона два дні тому бачилася з Анною. Не те щоб тоді все було гаразд, але точно ніщо не віщувало, що Анна Чорнай замахнеться на вбивство.

(можна вбити тих, кого стосувалися зміни)

(вбити?)

(так, позбутися в реальному житті)

За чверть хвилини Іванка озвалася:

– Чого мовчиш?

– Не знаю, що сказати, – хрипким голосом протягнула Рута. – Я тупо в шоці. Просто не віриться.

– Я теж! А прикинь, якби ця психована почала вимахувати ножем у школі. Вона ж могла коли завгодно злетіти з котушок.

Рута не хотіла це слухати й швидко завершила розмову:

– Вибач. Незручно говорити. Пізніше наберу.

Опустивши руку, вона ошелешено втупилась у плями крові на килимі. Що робити? З ким порадитися? Григір? О Боже, ні. Аміна? Рута уявила, як вдирається до своєї кімнати, де сестра з нареченим вирішують, яким має бути їхнє весілля, і з порога заявляє, що помре, варто їй лиш на секунду закуняти. Бо вві сні її переслідують істоти з викоченими очима та трикутними зубами, які з’явилися там через те, що Рута…

Бляха. Яка маячня!

Дівчина намагалася залишатися спокійною – принаймні зовні, – проте всередині відчуття внутрішнього тремтіння наростало. Невдовзі їй стало важко дихати, а в кінцівках зародилося неприємне холодне поколювання. Ще через півхвилини задишка посилилась, її почало морозити й паморочилось у голові. Рута відчула, що мусить подітися з квартири та вийти на відкритий простір, збагнула, що не впорається з панічним нападом у чотирьох стінах, і як була – з нечесаним волоссям, навіть не вмившись, – вискочила з квартири.

Рік чи півтора тому вчителька іноземної запропонувала обрати довільну англомовну статтю й до наступного уроку підготувати переклад. Рута вибрала статтю «There will be hell to pay»[22] з британської газети «Daily Mail», написану після того, як росіяни збили малайзійський «Boeing» над Донбасом. Дівчині сподобалося написане, а найдужче – те, як соковито звучав заголовок: there will be hell to pay. Коли, насупившись, вона закрокувала геть від будинку, ця фраза знову зринула у свідомості, слова постали перед очима так чітко, неначе їх видряпали на склі. Рута супилася, тупилась під ноги, та не могла виштовхати їх із голови: о так, there will be hell to pay, тепер уже точно.

77

Спершу Руті здавалося, що вона рухається навмання. Дівчина вийшла дворами до десятої школи, звідти спустилася до Палацу дітей та молоді, а потім, перетнувши занедбаний парк і опинившись на вулиці Миколи Хвильового, зрозуміла,