Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

class="p1">Моріс сидить спиною до нас. Він їсть тільки правою рукою. Ліва підв’язана до шиї на перев’язі, що частково закриває туго перебинтоване плече. На ньому формена сорочка, один рукав якої відрізаний, щоб можна було накласти пов’язку.

Від страху в мене виникає сухість у роті, яка не зникне доти, доки я на борту судна.

Коли я виходжу, Яккельсен іде за мною.

— Ми поміняли курс! Ми йдемо до Готхопа.

Я вирішила прибрати в офіцерській кают-компанії. Якщо мене переслідуватиме Верлен, він змушений буде пройти повз місток. Якщо ж ми прямуємо до Нуука, йому доведеться прийти. Вони не можуть дозволити мені зійти на берег у великому порту.

Я проводжу чотири години в кают-компанії. Я мию вікна й полірую мідні смужки і під кінець покриваю дерев’яні панелі олією тикового дерева.

У якийсь момент мимо проходить Кютсов. Побачивши мене, він поквапливо зникає.

З’являється Сонне. Він стоїть якийсь час, переступаючи з ноги на ногу. Я надягла коротке синє плаття. Можливо, він приймає це як запрошення залишитися. Це неправильне тлумачення. Я надягла його, щоб можна було бігти якнайшвидше. Не діставши ніяких підбадьорливих пропозицій, він іде собі геть. Він дуже молодий, щоб зважитися зробити перший крок, і не досить старий, щоб бути нав’язливим.

О четвертій годині ми швартуємося позаду червоного хмарочоса. За півгодини мене викликають на місток.

— О цій порі року, — каже Лукас, — є тільки одна можливість пройти північніше, якщо з вами немає криголама. І навіть у цьому разі шанси невеликі. Треба піти далі в море. Або ж ти опинишся в затоці, лід несподівано зімкнеться за тобою, і ти попався…

Я могла б йому збрехати. Але він — одна з тих небагатьох соломинок, за які я можу вхопитися. Це людина, яка опускається все нижче й нижче. Хто знає, можливо, в найближчому майбутньому він опиниться там, де ми зможемо зустрітися.

— У районі п’ятдесят четвертого градуса західної довготи, — кажу я, — глибина збільшується. Від берега відходить відгалуження Західної течії. Там воно зустрічається з відносно холоднішою Північною течією. На захід від великих рибних банок — район з нестійкою погодою.

— «Море туманів». Ніколи там не був.

— Місце, куди течією із східного узбережжя приносить великі уламки льоду і звідки вони нікуди не можуть подітися. Подібно до «кладовища айсбергів» на північ від Упернавіка.

Кінцем лінійки я показую темну область на карті льодової обстановки.

— Ділянка дуже маленька, позначена нечітко. Зазвичай, можливо і зараз, він має форму довгастої затоки, як фіорд у паковому льоду. Ризик є, але ділянка прохідна. Якщо дуже треба. Навіть маленькі данські кораблі берегової охорони іноді заходять туди у пошуках англійських та ісландських траулерів.

— Навіщо вести судно водотоннажністю чотири тисячі тонн з двома десятками чоловік у напрямку до моря Баффіна і входити в небезпечний для життя простір між крижаними полями?

Я заплющую очі і викликаю в пам’яті збільшену фотографію ембріона, маленьку фігурку, що згорнулася в кільце. Фотографії, які лежали на морській карті на шлюпковій палубі.

— Тому що там лежить острів. До Елсміра це єдиний острів на такій великій відстані від берегів.

Крапочка під моєю лінійкою така мала, що її майже не видно.

— Острів Гела Альта. Відкритий португальськими китобоями в дев’ятнадцятому сторіччі.

— Я чув про нього, — каже він задумливо. — Пташиний заповідник. Дуже погана погода навіть для птахів. Заборонено сходити на берег. Неможливо стати на якірну стоянку. Абсолютно незрозуміло, навіщо туди йти.

— Та все ж б’юся об заклад, що саме туди ми й прямуємо.

— Я, — каже він, — не певен, що у вашому становищі можна битися об заклад.

Спускаючися з містка, я розмірковую про те, що в Сиґмунді Лукасі пропала гарна людина. Я часто спостерігала це явище, будучи не в змозі зрозуміти його — те, що всередині людини може існувати інший, цілісний, великодушний і здатний викликати довіру індивід, який ніколи не показується назовні інакше як мигцем, бо він існує в оболонці продажного й розважливого злочинця-рецидивіста.

На палубі стало темно. Десь у темряві спалахує сигарета.

Яккельсен стоїть спершись ліктями на поручні.

— Оце круто! Круто!

Весь комплекс перед нами освітлений ліхтарями на стовпах, розташованих обабіч від нас уздовж причалу. Навіть зараз, освітлена цим жовтим світлом, пофарбована в трав’янисто-зелений колір, з вогнями будівель удалині, маленькими електромобілями й білою дорожньою розміткою, «Ґрінленд Стар» як і раніше не схожа ні на що інше, крім як на кілька тисяч квадратних метрів сталі, постелених в Атлантичному океані.

Для мене все це не більше ніж непорозуміння. Для Яккельсена це чудове поєднання моря і передової технології.

— Так, — кажу я, — а найпрекрасніше — це те, що все можна демонтувати й упакувати за дванадцять годин.

— Але слухай, це ж перемога над морем. Тепер неважливо, яка глибина і яка погода. Тепер можна де завгодно влаштувати порт. Прямо посеред океану.

Я не педагог і не вожатий бойскаутів. У мене немає ніякої необхідності поправляти його.

— А чому її треба демонтувати, Смілло?

Можливо, через те, що я так нервую, я все ж таки відповідаю йому:

— Її побудували, коли почали видобувати нафту з дна моря біля Північної Гренландії. З того моменту, коли знайшли нафту, до початку її видобування минуло десять років. І все через лід. Спочатку вони побудували прототип того, що мало стати найбільшою і найнадійнішою буровою платформою в світі, Joint Venture «Warrior»[56] — продукт «гласності» і гренландського самоврядування, результат співпраці між США, Радянським Союзом і концерном «А. П. Меллер». Ти проходив повз бурові платформи. Знаєш, які вони завбільшки? Їх видно на відстані півсотні морських миль, і вони все ростуть і ростуть, немов всесвіт, що лине на стовпах. З пивницями й ресторанами, робочими місцями й майстернями, кінотеатрами й театрами і, нарешті, пожежними командами, і все це змонтовано на висоті дванадцяти метрів над поверхнею моря, тож навіть найбільші штормові хвилі проходять під ними. Згадай таку платформу. «Warrior» мав бути в чотири рази більший. Прототип мав висоту вісімнадцять метрів над поверхнею моря. На ньому повинні були працювати тисяча чотириста чоловік. Прототип спорудили в морі Баффіна. Коли його було побудовано, з явився айсберг. Це було передбачено. Але цей айсберг був трохи більший, ніж звичайні. Він народився десь на краю Північного Льодовитого океану. Його висота була сто метрів, і зверху він був плаский — такими звичайно бувають високі айсберги. Під водою у нього було чотириста метрів льоду, і важив він двадцять мільйонів тонн. Коли побачили, що він наближається, довелося трохи задуматися. Але у них