Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

-Так, ми їх знайшли. Лети назад. – Вони звикли обговорювати роботу з безпілотником так, ніби це був звичайний літак із людьми на облатку. – Та саджай. А я подзвоню…

Отримавши інформацію, Муса віддав наказ своїм людям.  Два мікроавтобуси виїхали за ворота бази, та, розганяючи попутний транспорт «блимавками», рушили до виїзду з місця. Сам він сидів поряд із водієм першої машини, та набирав номер Вікентія.

Той сидів вдома, та намагався щось робити, аби зайняти цей час вимушеного очікування. Але швидко зрозумів, що працювати не може. Тому,  що було зовсім для нього не характерно, - сидів у вітальні перед телевізором, перемикаючи за допомогою пульта канали. Це було єдине, що свідчило: він нервується. Хоча Тома, яка час від часу заходила до кімнати, розуміла його стан. Спочатку намагалася відволікти якоюсь розмовою, але швидко зрозуміла: буває, що людину краще залишити саму, і це саме той випадок.

Почувши сигнал айфона, він відповів на дзвінок, та зрозумів, що це – саме те повідомлення, якого чекав.

-Ми їх знайшли, - сказав Муса.

-Який..?

-Третій. – Так і мало бути, враховуючи, скільки саме часу на усе пішло. Треба було сказати, що день вже йшов до вечора.

-Я їду. Де зустрічаємось?

-Краще тобі…

-Навіть не кажи. Я їду. То де?

-У сусідньому селі. Хлопці нас чекатимуть там, покажуть відео… Та будемо думати, що робити.

-«Хаммер» там? – спитав Вікентій. Друг розумів, чому той цікавиться, та сказав правду:

-Нещодавно приїхав.

-Тоді … треба буде швидко…

-Так. Якщо ти наполягаєш… Зустрічаємось там.

Вікентій розірвав зв’язок. Він вже був одягнений у власний камуфляжний одяг, у якому їздив колись на полювання. Не те, що в бійців спецполку, але все ж… Втім, головне було, звісно, не у одязі.

Він зазирнув до кімнати доньки.

-Здається, Ніку знайшли.

-Добре… - сказала Тома.

-Добре буде, коли вона буде тут, ми усі будемо тут, - твердо відповів батько. – Я їду туди. А ти … нікуди не виходь поки, чуєш?

-Тільки … обережно, тату. Та зателефонуй, як будеш щось знати, - попросила дівчинка.

Та за кілька хвилин залишилася сама у великій порожній квартирі. В неї теж не було настрою щось робити, й вона почала без будь-якої мети відкривати якісь сторінки у Інтернеті, коли її батько, тримаючи у руці чохол із карабіном всередині, спустився до підземного паркінгу, поклав зброю на заднє сидіння «Фіскера», виїхав на вулицю та натиснув на газ.

Ніка могла дивитися у вікно праворуч. Поки що могла, - починало сутеніти. До того ж, там не було нічого цікавого, окрім, хіба що, задньої частини сріблястого «Фольксвагена», певно, того самого, на якому її викрали. Ніка відзначила це для себе, та одразу ж подумала про те, яке це має значення.

Її тюремники здебільшого були десь у іншому місці, хоча кілька разів заходили до кімнати. Та знову фотографували її на телефони. Ніка не могла ані закритися, ані висловити протест, на який, до того ж, їм явно було б начхати.

Усе це не мало значення.

Нічого не мало значення.

Колись вона чула, що засмучення – це гріх. Але – що робити у такій ситуації, коли нічого не можеш робити? А з тобою можуть зробити  усе…

Ліворуч відчинилися двері. Почувши звук, Ніка навіть не повернула голову у той бік. Ще один… Потім клацнув вимикач, та увімкнулася люстра під стелею. Той, хто зайшов, зробив кілька кроків та … опустився поряд на диван. Лише тоді Ніка повернула голову у його бік, та, - вперше тут, - побачила людину із відкритим обличчям.

Микиту Дьоміна.

Спробувала відсахнутися, із єдино можливим для неї вигуком: «А-а-а!»,  але Микита простягнув руки, обхопив її за талію та одним рухом піднявши, посадив собі на коліна. А потім поцілував у губи.

Ніка спробувала вдарити його по ногах власними зв’язаними ногами, але удару не вийшло. А Микита після поцілунку сказав:

-Раніше ти не пручалася. Гадала, більше не побачимось, так? А я ж казав: я – впертий! Не схотіла по-доброму, - буде по-поганому. Але все одно буде. От скажи, ну навіщо це було?

«А-а-а?» - сказала Ніка, єдине, що вона могла, - це інтонацією дати зрозуміти, що хоче про щось спитати. «Що ти маєш на увазі?».

-Могла б вийти за мене, та жити спокійно… Розважатися, мандрувати, на «Ягуарі» своєму кататися, шмотки свої придумувати... А тепер що? Буде, як я казав… Психушка на усе життя. Бо непотрібно було … мене кидати. А тим більше – готуватися вбити! Гадаєш, я про це не знав?

«А-а-а…» Ніка знала тепер, що він знав. Але не мала можливості сказати, що знає про зіпсований пістолет… До того ж, сидячи на колінах Микити, вона … відчувала його руки на своєму тілі… Але поки що він більше нічого не робив. Та продовжував:

-Ну, нічого, в нас буде добра ніч. Для мене – так точно, а ти можеш розслабитися та отримати задоволення… Хоча тепер … твоя думка значення не має. До речі… Зняти з тебе обручку? – «А-а-а!» - Ніка замотала головою, хоча сама не могла б сказати, чому приділяє таку увагу цьому … тепер. – Ну, як знаєш. Так навіть цікавіше… А знаєш, що буде після? А після – ти опинишся … ну, можливо, у Курську. А можливо – у Мінську. Так навіть краще. Виглядати буде так, що ти втекла… Нелегально перейшла кордон… Щоб уникнути покарання за ДТП зі смертельними  наслідками. Але тебе, звісно, затримають, та посадять. А кримінальна справа та щодо тебе – нікуди не поділася. Ти будеш розповідати … про те, що відбулося, але тобі не повірять, це лише піде як матеріал для ще однієї експертизи… Тебе визнають хворою вже остаточно. Ти опинишся у божевільні, а я буду туди приїздити, коли мені захочеться. А тебе ніхто не питатиме. Та ніхто не повірить, якщо комусь розповіси. Моя мама стане формальним опікуном, та буде розпоряджатися твоєю спадщиною. От і все… А, іще… Твій Кеша не зможе приїхати тебе навістити. Бо у Росії щодо нього буде кримінальна справа за шахрайство, мовляв, він тебе, божевільну, взяв за дружину, аби заволодіти майном. Якщо приїде, його відразу посадять, якщо виїде куди-небудь за кордон, - видадуть до Росії… Тож, навіть, якби захотів тебе захистити, після того, що сталося, то не зміг би. Та й тут … із його кар’єрою адвоката буде покінчено, я вже потурбуюся. Непотрібно було йому брати тебе під крило…