Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

class=poem> Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята, географи малюють зорі крейдою на неба мапі, в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий, і місяць золотим котом лежить у мене на канапі. Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні, купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети. Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни, коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети. Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони в густій і чорній мов смола воді, в страшних пивницях сто, примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони. — О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп? 1 травня 1936 Закінчуючи
Хто ж потребує слів твоїх? Чи той, що важить хліб і сіль, чи той, що відсотки рахує, чи той, що у безсонну ніч бунтарські зазиви друкує, чи той, кого гарячка палить і з голоду запеклий вже, чи той, що чорні тюрми валить, чи той, що тюрми береже? «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…»

Сьогодні, коли заповнення «білих плям» у культурі, в історії стало можливою суспільною потребою, ця «невідома країна» повинна бути відкритою і освоєною. Б.-І. Антонич — не горде самотнє дерево на голій поляні, він — частка літературного процесу свого часу.

Микола Ільницький

Уперше про Богдана-Ігоря Антонича і його творчість заговорив на V з'їзді письменників України Олесь Гончар: «Треба не ізолюватись, треба знати, чим жило й живе мистецтво в цілому. Нам треба знати і Лорку, і Антонича, і Елюара, не повинен бути обійденим ні Бунін, ні Винниченко…» Однак повернути в повному обсязі творчість поета читачам у той час не вдалося, бо він ніяк не вкладався в рамки нормативної радянської системи поглядів, згідно з якими мистецтво відтворює дійсність у художніх образах. Сам поет писав: «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність». У 1967 році вийшла друком книга творів Антонича «Пісня про незнищенність матерії» з передмовою Д. Павличка, тоді ж поет М. Ільницький написав розлогий нарис життя і творчості «Богдан-Ігор Антонич», який вийшов окремою книжкою у 1991 році. Але наступного видання віршів поета довелося чекати більш ніж двадцять років, адже повна збірка його лірики з'явилася тільки у 1989 році під назвою «Поезії». За кордоном вірші Антонича виходили в перекладах словацькою, англійською, польською мовами ще в сімдесятих і на початку вісімдесятих років минулого століття. Отже, європейському читачеві поет був більше відомий, ніж українському.

Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року на Лемківщині, в селі Новиця Горлицького повіту. До 1947 року Лемківщина знаходилася між польською і словацькою етнічною територією і простягалася завдовжки 140 і завширшки 25–50 км. На цій території, що займала 3500 квадратних кілометрів, мешкало близько 200 тисяч осіб українського походження і знаходилося близько 300 сіл та кілька невеличких містечок. У 1940 році з прикордонної смуги було відселено більше 100 тисяч етнічних українців-лемків, але це відселення відбулося більш-менш спокійно й мирно. Драматичною стала друга хвиля, яка почалася восени 1944 року. Після виселення лемків поляками з Південної Лемківщини їхня територія надзвичайно скоротилася і нині представлена виключно Пряшівщиною на західному Прикарпатті. Вважають, що слово «лемки» утворилося від слова «лем» («лише»), хоча самі лемки себе ніколи лемками не називали, а звали себе руснаками або русинами. Поет писав про Батьківщину: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію».

Батько Богдана-Ігоря Василь Кот був греко-католицьким священиком. З якоїсь досі не встановленої причини батько майбутнього письменника незадовго до народження єдиного сина змінив прізвище на Антонич. Перша світова війна завдала важкого удару вразливій душі дитини. М. Ільницький пише: «В 1914 році батьки змушені були на деякий час переселитися до Відня, а в 1919 році Богдан уже з самою мамою (батько був заарештований польською владою) перебрався на Пряшівщину, до Чехословаччини, до материного брата Олександра Волошиновича. Труднощі переїзду важко відбилися на здоров'ї 10-літнього хлопця. Він захворів у дорозі, довго лежав у гарячці. Деякий час жили в Межилаборцях. Згодом родина повернулася до Новиці». Материн брат, у якого жили Антоничі, був заарештований і невдовзі страчений за відстоювання прав для галицької Лемківщини.

Хлопець часто й тяжко хворів, тому спершу йому найняли приватну вчительку, а в 11 років (1920 рік) віддали до Сяноцької гімназії імені королеви Софії. Гімназія була польською, вчилися в ній вісім років. З усіх тоді діючих у Лемківщині гімназій тільки в Сяноцькій вивчали ще й українську мову. Щоправда, на неї відводили всього дві години на тиждень і