Анджей Сапковський - Вежа блазнів

— Не розумію, про що це ви.

— Потім, Рейнмаре. То що, Шарлею?

Демерит голосно кашлянув.

— Розірвати угоду, — повторив він за Самсоном.

— Розірвати.

Було видно, що Шарлей бореться з власними думками.

— Настає ніч, — нарешті сказав він. — А ніч приносить раду. La notte, як кажуть в Італії, porta consiglio.[377] Але за умови, додам уже від себе, що цю ніч спати в сухому, теплому і безпечному місці. По конях, хлопці. І за мною.

— Куди?

— Побачите.

* * *

Було вже майже зовсім темно, коли перед ними забовваніли плоти і будинки. Розгавкалися собаки.

— Що це? — запитав Самсон із занепокоєнням у голосі. — Невже…

— Це Дембовець, — перебив Шарлей, — грангія[378], що належить монастирю цистерціанців у Кам'янці. Коли я сидів у демеритів, мені, бувало, наказували тут працювати. У порядку покарання, як слушно підозрюєте. Тому я й знаю, що це місце сухе і тепле, ніби створене для того, щоб добряче виспатися. А вранці вдасться і з їжі щось організувати.

— Я так розумію, — сказав Самсон, — що цистерціанці тебе знають. Що ми попросимося до них на нічліг…

— Нема хап-хап, — знову перебив його демерит. — Триножте коней. Залишимо їх тут, у лісі. А самі — за мною. Навшпиньках.

Цистерціанські собаки заспокоїлися, гавкали вже тихіше і знехотя, коли Шарлей спритно виламував дошку в стіні стодоли. За хвилину вони вже були в темному, сухому, теплому приміщенні, що приємно пахло соломою і сіном. Ще за якусь-то мить, залізши по драбині на перекриття, вони вже закопувалися в сіно.

— Давайте спати, — пробурмотів Шарлей, шелестячи. — Шкода, що на голодний живіт, але з їдженням пропоную стриматися до ранку, тоді напевне вдасться вкрасти чогось поживного, от хоч би і яблук. Але якщо несила ждати, то можу піти хоч зараз. Якщо хтось до ранку не витримає. Га, Рейнмаре? Я в першу чергу тебе мав на увазі — як особу, яка має труднощі з опануванням примітивних потягів… Рейнмаре?

Рейневан спав.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

у якому з'ясовується, що наші герої дуже невдало вибрали місце для ночівлі. Підтверджується також — хоч це стає зрозуміло набагато пізніше — відома істина, що в історичні часи навіть найдрібніша подія може виявитися обтяженою історичними наслідками.

Рейневан, попри втому, спав погано і неспокійно. Перш ніж заснути, довго перевертався в колючому, повному остюків сіні й крутився між Шарлеєм і Самсоном, заробивши кілька прокльонів і стусанів. Потім стогнав уві сні, бачачи кров, що тече з рота прохромленого мечами Петерліна. Зітхав, бачачи голу Аделю де Стерча, що сидить верхи на князі Яні Зембицькому; йойкав, бачачи, як князь грається її персами, що ритмічно підтанцьовують, гладить їх і стискає. Потім, на Рейневанів жах і розпач, місце, звільнене Аделею, зайняла на князеві Ніколетта Світловолоса, себто Катажина Біберштайн, об'їжджаючи невтомного П'яста з не меншими, ніж Аделя, енергією й ентузіазмом. І з не меншим у фіналі задоволенням.

Потім були напівголі дівчата з розвіяним волоссям, які гасали на мітлах по підсвіченому загравами небі, серед зграй каркаючих ворон. Був стінолаз, що повз по стіні, беззвучно роззявляючи дзьоб. Був загін закритих каптурами лицарів, які чвалували полями, вигукуючи щось незрозуміле. Була turris fulgurata, вежа, що розвалювалася від удару блискавки, і була людина, яка падала з неї. Була палаюча людська постать, що бігла по снігу, вся охоплена полум'ям. Потім була битва, грім гармат, стрілянина самострілів, тупіт копит, іржання коней, брязкіт зброї, крики…

Розбудили його тупіт копит, іржання коней, брязкіт зброї, крики. Самсон Медок вчасно прикрив йому рот рукою.

На подвір'ї грангії аж роїлося від піших і кінних.

— Ото вже влипли, — буркнув Шарлей, спостерігаючи за майданом крізь щілину між колодами. — Ну от чисто тобі як муха в мед.

— Що це — погоня? Із Зембиць? За мною?

— Гірше. Це якийсь, холера, з'їзд. Ціла купа людей. Бачу вельмож. І лицарів. Псякрев, саме тут? На цьому відлюдді?

— Гайда звідси, поки є час.

— На жаль, — Самсон показав головою у бік кошари, — часу вже немає. Збройні щільно оточили весь терен. Здається, що для того, аби нікого сюди не допустити. Але сумніваюся, що вони захочуть когось випустити. Запізно ми прокинулися. Аж дивно, що нас не розбудили запахи, м'ясо печуть від самого світанку…

Справді, з боку подвір'я долітав дедалі міцніший запах печені.

— Ці збройні, — Рейневан знайшов і для себе щілинку, щоб дивитися, — носять єпископські кольори. Це може бути Інквізиція.

— Чудово, — буркнув Шарлей. — Курва, як чудово! Єдина наша надія — на те, що вони не заглянуть до стодоли.

— На жаль, — повторив Самсон Медок. — Даремна надія, бо саме сюди вони й ідуть. Треба запорпатися в сіно. А якби нас знайшли, прикинутися ідіотами.

— Тобі легко казати.

Рейневан докопався крізь сіно аж до дощок стелі, знайшов шпаринку, припав до неї оком. Завдяки цьому він побачив, як у стодолу вбігли кнехти, на його все більший жах, перевіряючи всі закамарки, протикаючи глевіями навіть снопи і солому в засіку. Один виліз на драбину, але заходити на піддашшя не став, задовольнившись побіжним оглядом.

— Восславімо і восхвалімо, — прошептав Шарлей, — споконвічну солдатську ледачість.

На жаль, і це ще було не все. Після кнехтів до стодоли поналазило пахолків і ченців. Долівку прибрали і підмели. Насипали пахучого ялицевого гілля. Понапритягували лавок. Встановили соснові хрестовини, на них поклали дошки. Дошки накрили полотниною. Ще до того, як внесли барила й кубки, Рейневан уже знав, що воно має бути.

Минуло трохи часу, перш ніж до стодоли ввійшли вельможі. Зробилося кольорово, посвітліло від обладунків, клейнодів, золотих ланцюгів і застібок, словом, речей, які анітрохи не пасували до непривабливого приміщення.

— Зараза… — шепнув Шарлей, теж притискаючи око до щілини. — І треба ж їм було саме в цій стодолі влаштувати таємну раду. Неабиякі люди… Конрад, єпископ вроцлавський, власною персоною. А біля нього — Людвіг, князь Бжега і Легниці…

— Тихіше…

Рейневан теж упізнав обох П'ястів. Конрад, ось уже вісім років єпископ у Вроцлаві, дивував своєю істинно лицарською поставою і здоровим обличчям[379], що вражало, якщо брати до уваги його пристрасть до пияцтва, обжерливості й розпусти, загальновідомих пороків церковного достойника, які вже стали притчею во язицех. Мабуть, це було заслугою міцного організму і здорової п'ястівської крові, бо інші достойники, навіть ті, які жлуктили менше і курвилися рідше, у Конрадовому віці вже мали животи до колін, мішки під очима і червоно-сині носи — якщо взагалі ще мали носи. А Людвіг Бжегський, за плечима якого було вже сорок