Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

таким самим успіхом можуть зробити це і зараз, поки сонечко не почало припікати.

Валерія подумала, що цей похмурий жарт може виявитися віщим. Вона теж устала й підперезалася. Нічні страхи минули, і дракони з лісу здавалися вже смутним спомином. Вона сміливо простувала поряд з Конаном. Які б небезпеки не випали їм, вороги будуть всього лише людьми. А Валерія з Червоного Братства ще не зустрічала людини, здатної налякати її,

Конан дивився на неї й дивувався — вона йшла так само гінко, як і він, і не відставала.

— Ходиш ти, як горяни, а не як моряки, — зауважив він. — Ти, певне, аквилонка. Сонце Дарфару не зробило твою білу шкіру бронзовою. Багато принцес могли б тобі позаздрити.

— Так, я з Аквилонії, — відповіла вона. Його компліменти вже не дратували її, а явне захоплення було навіть приємне. Якби інший чоловік дозволив їй проспати її варту, вона б страшенно розгнівалася, бо не допускала, щоб їй робили поблажки як жінці. Проте вона таємно раділа, що Конан учинив саме так. І не скористався її страхом чи слабкістю. Зрештою, подумала вона, це незвичайна людина.

Сонце вставало за містом, і його вежі засяяли тривожним пурпуром.

— При місяці вони чорні, — бурмотав Конан, і в очах його з’явилася варварська покірність долі. — А при ясному сонці вони наче, кров, і кров, певне, віщують. Ой і не подобається мені це місто!

Проте вони продовжували йти, і Конан відзначив, що до міста, з півночі не було жодної дороги.

— Худоба не витоптала пасовищ по цей бік міста, — сказав він. — І плуга не бачила ця земля багато років, а може й століть. Та поглянь — тут усе ж таки колись були землероби.

Валерія побачила стародавні зрошувальні канави — місцями засипані, місцями порослі кактусами.

Вона з тривогою подивилася на місто. Сонце не вигравало на шоломах і списах воїнів на стінах, труби не сурмили тривогу, з веж не було чути наказів… Тиша — така ж, як у лісі. Сонце було вже високо на сході, коли вони зупинилися в тіні винесеного парапету перед величезною брамою в північній стіні. Плями іржі покривали, залізну окбвку бронзових стулок. Звідусіль звисало павутиння,

— Її не відчиняли вже багато років! — сказала Валерія.

— Мертве місто, — погодився Конан. — Ось чому засипані канави і не зорані поля,

— Хто ж спорудив це місто? Хто жив у ньому? Де поділися люди?

— Не знаю. Певне, якийсь вигнаний стигійський рід. Хоча ні. Стигійці будують інакше. Можливо, їх прогнали вороги чи винищив мор?

— Тоді там нагромаджені скарби, оброслі пилом і павутиною! — сказала Валерія, в якій прокинулася притаманна її ремеслу жадібність, поєднана з жіночою цікавістю. — Зуміємо ми відкрити Цю браму? Спробуймо!

Конан із сумнівом подивився на важку браму, та все ж таки вперся в неї руками і штовхнув що було сил.

Страшенно зарипіли заіржавілі петлі, тяжкі стулки подалися, і Конан випростався, дістаючи меча з піхов. Валерія визирнула з-за його плеча й здивовано скрикнула.

Бо за брамою не було ні вулиці, ні майдану, як завжди буває. Вона розчинилася в довгий широкий коридор, який, здавалося, не мав кінця. Підлога в цій титанічній споруді була вистелена квадратними плитами з дивного червоного каменю, який, здавалося, горів невидимим вогнем, а стіни були оздоблені зеленими плитами.

— Хай я буду шемітом, якщо це не яшма, — сказав Конан.

— Так багато? — засумнівалася Валерія.

— Я чимало награбував її з кхитайських караванів, аби відповідати за свої слова. Це яшма!

Куполоподібна стеля з ляпіс-лазурі була прикрашена гірляндами зелених коштовних каменів, що випускали мертвотне світло.

— Кристали зеленого вогню, — сказав Конан. — Так звуть їх люди в країні Пунт. Базікають, що це скам’янілі очі давніх гадів, яких старі люди називають Золотими Зміями. Вони світяться в темряві, як котячі очі. Вони освітлюють коридор вночі, але це пекельне світло. Що ж, подивімося. Можливо, знайдемо заховані скарби?

— Зачини браму, — сказала Валерія. — не хотіла б я втікати від дракона цим коридором.

Конан скривився й зауважив:

— Сумніваюся, щоб вони взагалі залишали ліс.

Проте прохання виконав і показав на зламаний засув на внутрішньому боці брами.

— Отож мені й здалася, коли я штовхав браму, ніби щось тріснуло. Цей засув зламаний щойно. Іржа проїла його наскрізь. Якщо люди залишили місто, чому ж брама була замкнута зсередини?

— Тут є інший вихід, — зміркувала Валерія.

Вона прикидала, коли востаннє зазирало в цей коридор сонячне світло. Проте вони незабаром переконалися, що сонце все ж таки потрапляє сюди, — в стелі були довгасті отвори, закриті чимось на зразок скла. А між ними горіли зелені кристали. Виблискуюча підлога у них під ногами вигравала різними відтінками полум’я. Усе це нагадувало дорогу, спрямовану в пекло.

Три галереї, одна над одною, обрамлені поручнями, тяглися обіч коридору.

— У споруді чотири поверхи, — міркував Конан. — Коридор же доходить до самого даху. Він довгий, як вулиця, але мені здається, що кінець уже видно.

Валерія знизала плечима.

— Значить, ти маєш кращий зір, хоча серед моряків я була найзіркіша.

Вони навмання вибрали одні з дверей і пройшли анфіладою кімнат із такою ж підлогою, як у коридорі, зі стінами, викладеними яшмою, мармуром, слоновою кісткою й халцедоном та прикрашеними зображеннями з бронзи, срібла й золота. Під стелями світилися таким самим демонічним світлом зелені кристали. Прибульці у цьому світлі мали вигляд примар.

У деяких кімнатах освітлення не було, і Конан з Валерією про всяк випадок обминали їх.

По кутках звисала павутина, але пилу не було ані на підлозі, ані на кам’яних лавицях і столах. Тут і там висіли штори з того самого шовку, що зветься “китан” і вважається вічним. Ніде вони не знайшли вікон чи дверей, які виходили б на вулицю чи майдан. Кожні двері вели до наступної палати.

— І що це ми ніяк не дістанемося до вулиці, — дивувалася Валерія. — Ця споруда така ж величезна, як гарем туринського короля.

— Вони не померли від хвороби, — сказав Конан, якого теж турбувала таємниця спорожнілого міста. — Тоді б тут валялися скелети. Можливо, тут все захопили сили зла, і люди втекли. А можливо…

— Можливо, можливо! — обірвала його Валерія. — Про це ми ніколи не дізнаємося. Подивися на ці барельєфи. На них зображені люди. Що це за народ?

Конан подивився і похитав головою.

— Ніколи не бачив я нічого подібного. Щось є в них східне — Вендія, чи Кхитай, чи Косала.

— Певне, ти і в Косалі був королем?

— Ні, проте був проводирем афгулів, які живуть у Гімеліанських горах біля кордонів Вендії. Цей