Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 19.5

— Тобто як “мертвий”? — спантеличено перепитала я.

Ні, не зрозумійте мене неправильно. Мені було байдуже на цього покидька. Він заслуговував на будь-яке лайно, яке сам на себе накликав. Та все ж, щоб усе так просто закінчилося…

Мені було важко у це повірити.

Мирон склав руки на грудях, й саркастично мовив:

— Ну знаєш, це коли серце зупинилося, мозок мовчить, і навіть податкова більше не дзвонить.

— Це що, щойно був жарт? — я спантеличено відкрила рота і навіть закліпала. А тоді подивилася на Артура.

Той ніяково всміхнувся та знизав плечима.

— Не дивися так на мене, я теж гадки не мав, що він вміє.

Брова Мирона роздратовано сіпнулася. Тепер він набагато більше нагадував себе звичного.

— Я вам не заважаю? — холодно спитав він.

— Насправді трохи є, — я не втрималася, вирішила його вколоти, а тоді спитала: — То що там з Орловим?

— Причина смерті — удушення. Судячи з усього, йому на голову надягнули пакет, затягнули, й тримали, доки він не задихнувся. Ймовірно, це зробили в машині, якою він тікав з місця аварії, а тоді його просто викинули з неї на повному ходу. Я впевнений, що за цим стоїть та ж людина, що допомогла йому втекти. Гадаю, хто б не був вбивцею, він вирішив, що від Орлова забагато проблем і позбувся його.

— Є якісь сліди? — це вже Артур.

— Жодних. Чиста робота. Це був професіонал. Скоріш за все ми маємо справу з найманим вбивцею.

— Тобто тепер треба шукати ще двох злочинців… — зітхнувши, Артур занурив пальці у неслухняне волосся, уявляючи той обсяг роботи, що на нього чекав.

— І мінімум одного шпигуна, — вже тихіше додав Мирон.

— Гадаєш їх більше? — дещо напружено спитала я.

— Впевнений.

Отакої…

— І що нам… Тобто вам тепер робити? — виправилася я, раптом відчувши дивне розчарування.

Так. Точно. Я з ними не працюю. Це була лише разова акція, то і добре! Ну який з мене агент? В мене ані освіти відповідної, ані досвіду. Те єдине завдання, що мені дали, і те запорола, а тепер і допитати нікого.

Та і небезпечно це. І стресово. Ані хвилинки спокою!

Проте, як би я себе не переконувала у зворотньому, мені сподобалося відчувати себе частиною команди. Навіть тимчасово.

Мирон знизав плечима.

— Діятимемо за протоколом. Перевіримо записи з камер та номери усіх машин, що засвітилися під час аварії, запросимо дозвіл на ордер техніки Орлова та усього його майна на час розслідування. Шукатимемо зачіпки. Перевіримо його партнерів, особливо тих, що були присутніми на грі. Але вже без вас двох.

Ми з Артуром одночасно перезирнулися, а тоді витріщилися на нього.

— Що?

— Ви двоє більше не братимете участь у цій справі. Особливо ти, Діано. Надто багато ризиків. А тобі, Артуре, вже давно слід взяти відпустку. Керівництво зі мною згодне.

Артур не знаходив слів. Він був розгублений, спантеличений через ту кількість новин, що на нього вилили. І його можна було зрозуміти.

Спочатку той, кому він прагнув помститися протягом усього останнього року, помирає від удушення, а тепер керівництво, на яке він працював ледь не двадцять чотири години на добу, раптом відправляє його у відпустку?

Якщо це не підозріло, то я — балерина.

Чи думали чоловіки про це? Важко сказати. Втім, дурнями вони не були, тож, певно, дійшли певних висновків.

— То які на нас плани? — спитала я, — Нас повернуть в Харків чи відправлять на таємну космічну базу десь на Марсі? Кого ми вдаватимемо тепер? Клоунів-танцюристів? Свідків Єгових? Тільки не кажи, що податкових інспекторів! Не хочу, щоб мене ненавиділи…

Мирон звів очі під лоба, дивлячись на Артура.

— Вона завжди така балакуча? — та, коли той не відповів, важко зітхнув, — Ні, цього разу вам не доведеться нікого вдавати. Ви просто поїдете відпочити.

Я виразно вигнула брову, і, не приховуючи іронії в голосі, зауважила:

— Десь я таке вже чула…

Мирон похитав головою, та не заперечував проти моїх слів, визнаючи, що минула спроба захистити нас виявилася наполовину провальною.

— Якщо цього разу щось піде не за планом, вас відразу вивезуть. Проте наші канали повідомляють, що там “чисто”. Усе, що від вас потребується — це згода. Щойно твої лікарі дадуть дозвіл, звісно.

Я здивовано підняла брови.

— То ми можемо відмовитися?

— Звісно, ви можете. Ви не злочинці, щоб тримати вас будь-де проти волі. Втім, я порадив би вам не квапитися з поверненням у Харків ще бодай тиждень. Дайте нам зробити нашу роботу. А самі, тим часом, трохи відпочиньте та прийдіть до тями.

На мить я серйозно задумалася про це. Як це було б: нарешті повернутися додому, зустрітися з Асею, випити кави в улюбленому кафе, прогулятися вулицями рідного Харкова…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍