Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Перегорів, — констатував Олександр Павлович.

Він перехилився через бар’ єр, висмикнув вилку з розетки, почав намотувати дріт на пластмасову котушку.

— Ось тобі й відповідь, Гранте, не вийде трюк.

Наташа дивилася на Олександра Павловича, як на чарівника, на всемогутнього мага, хоча, чесно кажучи, сам Олександр Павлович не знав, як слід дивитися на магів і чарівників. Напевне, захоплено і зі страхом? Тоді накладка: страху в погляді Наташі не помічалося.

— Що це таке, Сашко? — Грант нахилився над приладом, уважно його розглядаючи. Захоплення в його голосі не чулося — лише ділова цікавість. — Сам зробив?

— Ні, — посміхнувся Олександр Павлович. — Подарували.

— Хто?

— Бем. Чув?

— Рудольф Бем? Король магів? Він уже помер, по-моєму.

— Два роки тому був ще живий. Мешкає під Брюсселем, будиночок у нього там. Півдня я в нього просидів, обідали, вечеряли. Старик розчулився і подарував мені цю річ. Сказав, що сам хотів скористатися, та не встиг.

— А ти чого ж?

— Віриш: вперше ввімкнув. Боявся. Не моє…

— А ти у нас можеш тільки своє… Що за принцип, цікаво? Голографія? Ти хоч його розгортав, Кулібін?

Олександр Павлович подивився на Наташу. Вона напружено слухала їхню розмову, і слово “голографія”, промовлене Грантом, безумовно, було їй знайоме — від мами, напевне, чула; більше того, слово це — реальне і обгрунтоване — могло перекреслити казку, тільки що показану їй Олександром Павловичем. Адже він лише для того й згадав про прилад короля магів, а то лежав би він мертвим вантажем до скону віків…

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — я його не розгортав. І жодною голографією тут не пахне, Гранте. Ти маєш дурну звичку: шукати будь-якому диву реальне пояснення. Навіщо?

Грант відірвався від приладу, глянув на Олександра Павловича, потім — на Наташу, розуміюче посміхнувся:

— Ти правий, Сашко. Дурна звичка. А диво в тебе вищого гатунку! — Підморгнув Наташі.— А ти мені сподобалася, принцесо. Ти циркова.

— Вона не циркова, — поправив Олександр Павлович.

— Ти мене не зрозумів, Сашко. Вона може рости в сім’ї пекарів, токарів, слюсарів, кесарів, все одно вона циркова. Настане час — сам побачиш. Прощавай, принцесо. Коли захочеш — приходь. Не соромся. Запитаєш Гранта Ашотовича — все тобі буде… — помахав рукою, легко перестрибнув через бар’єр і зник в форганку.

Олександр Павлович поклав прилад у ящик, узяв Наташу за руку і повів до гардеробної. До зустрічі з Валерією часу лишалося багато, і він зібрався показати Наташі заплановану програму — трюк з приладом Бема заздалегідь не планувався — з десяток забавних фокусів: з шовковими хустками, із стрічками, що нескінченно вилізали з фальшивої пляшки з-під шампанського; з фірменими монетами, що пригоршнями висипалися у срібне відерце з самих дивних місць — з порожньої долоні, з вуха, з носа, з вимикача на стіні, з водопровідного крана нарешті; з товстою голкою, що легко “прошиває” суцільне скло; з дюжиною футбольних м’ячів, які по черзі вистрибують з плоского чемодана-“дипломата”… І ще в гардеробній — в холодильнику— сховане було горіхове морозиво і шість спітнілих пляшечок з “Фантою”.

…Програму вони виконали повністю. Ледве встигли до інституту на призначену годину.

Валерія вже стояла на сходах, нетерпляче дивилася на дорогу. Олександр Павлович загальмував, і Наташа негайно вийшла з машини і пересіла на заднє сидіння. Олександр Павлович цей факт відзначив, але коментувати не став. І заперечувати не став, хоча — дивна річ! — він волів би, щоб зараз поруч з ним сиділа Наташа.

— Запізнюєтеся, — сказала Валерія.

— Хвилина в хвилину, — заперечив Олександр Павлович. — Ти раніше вийшла. Куди поїдемо?

— Додому. Наташці уроки треба робити, а в мене у понеділок доповідь на кафедрі, хочу приготуватися.

— Отже, я вільний?

— Хочеш — можеш сидіти поруч. Тільки мовчки.

— Дякую за честь… Я відвезу вас і повернуся до цирку: у мене половину багажу не розпаковано.

— Наше діло запропонувати… Ну як порозважались?

— Наталю, як? — запитав Олександр Павлович, дивлячись у дзеркальце: у ньому було видно Наташу.

— Дуже добре, — сказала Наташа і замовкла.

— І це все? — здивувалася Валерія.

Якщо зранку, як Наташа стверджувала, вона була “сердитою”, то на вечір відійшла, подобріла.

— Вона ще не розібралася, — поспішив на допомогу Олександр Павлович. — Стільки вражень…

Дивна річ, він легко міг поставити себе на місце Наташі. У неї з’явилася своя таємниця — єдина, незвична, солодка-пресолодка, така, в яку і пускати нікого не хочеться. Поки не хочеться. А потім видно буде. І ще приємним здавалося те, що цю таємницю ділив з Наташею і він. На відміну від Валерії.

Олександр Павлович довіз їх до будинку. Сказав:

— Завтра вихідний. Може, поїдемо зранку за місто?

— А що? Це ідея! — загорілася Валерія.

Наташа стояла осторонь, у розмову не втручалася.

— То я заїду за вами о дев’ятій ранку. Будьте готові. Обоє. Форма одягу — літня парадна.

— З Наташкою поїдемо? — запитала Валерія. Олександр Павлович намагався вловити в її голосі незадоволення чи хоча б розчарування, але не зміг.

— Аякже.

— Тоді я вас цілую, — сказала Валерія і пішла до під’їзду.

А Наташа швидко нахилилася до відчиненого вікна.

— Велике вам спасибі, Олександре Павловичу. Мені було добре… дуже… — І швидко побігла за матір’ю.

Що ж, подумав Олександр Павлович, приємне зізнання. До речі, як це не здавалося йому дивним — з дітьми до цього часу справ не мав, навіть боявся їх, але він цілком міг відповісти Наташі тими ж словами.

А “портсигар” у кишені піджака так весь день і пролежав неввімкнутим.

Олександр Павлович вранці лежав у ліжку, нікуди не поспішав — рано ще було, аналізував події. Це тепер було улюблене заняття: аналізувати події; отак, чого