Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

— В усякому разі, тамтешні жителі нам не допоможуть. Народи Чорної Землі ворожі до прибульців. Вони б просто закидали нас списами й…

Він замовк, втупившись у пурпурні кулі серед листя.

— Списи! — сказав він. — Клятий бовдур, як я раніше не додумався! От як згубно діє на чоловіка жіноча врода!

— Що ти верзеш? — запитала вона.

Не відповідаючи, він спустився до гілок і подивився вниз. Чудовисько продовжувало сидіти, зі зміїною затятістю втупившись у скелю. Багато тисяч років тому його предки ось так само вистежували печерних людей.

Конан незлобиво вилаявся і почав рубати тесаком гілки, намагаючись вибрати якомога товстіші. Рух листя потривожив тварюку, вона стала на чотири лапи й заходилася бити хвостом на всі боки. Конан уважно стежив за драконом і, коли той знов кинувся на скелю, устиг вчасно відскочити з пучком відрубаних гілок. Три штуки їх було — довжиною близько семи ліктів, завтовшки з великий палець. Крім того, кімерієць заготовив кілька тонких, але міцних ліан.

— Занадто легкі для ратища списа, — сказав він. — І нашої ваги вони б, звичайно, не витримали. Але в єднанні сила — так учили нас, кімерійців, аквилонські бунтівники, що приходили наймати наших воїнів для розорення своєї ж землі. А ми вважали за краще битися по-старому — родами й племенами…

— А до чого тут ці чортові палички? — запитала вона.

Конан уставив між гілками руків’я свого тесака й обмотав зв’язку ліаною. Вийов надійний спис.

— А яка користь? Ти ж сам говорив, що луску не пробити.

— Не весь же він лускатий, — відповів Конан. — Є багато способів здерти шкуру з пантери.

Він підійшов до краю скелі, виставив спис і пронизав одне з яблук Деркето, всіляко оберігаючись від пурпурного соку, що бризнув на всі боки. Голубувата сталь леза покрилася матовим яскраво-червоним нальотом.

— Не знаю, чи вийде що з цієї вигадки, — сказав він, — але отрути тут вистачило б і для слона. Подивимося.

Валерія стежила за ним. Обережно тримаючи списа на відстані, він просунув голову між гілок і звернувся до чудовиська:

— Ну, чого ти чекаєш, помісь крокодила зі скорпіоном? Висунь свою погану морду, черв’як-переросток, а ні, то я спущуся вниз і затовчу тебе кулаками!

Він додав ще кілька виразних слів, та таких, що навіть Валерія, яка виросла серед моряків, здивувалася. Але й на чудовисько мова Конана справила враження: голос людини викликає у тварин або страх, або шаленство. Зненацька дракон із несподіваною прудкістю піднявся на задні лапи й витягнув шию у відчайдушній спробі схопити зухвалого карлика, що наважився порушувати тишу в його володіннях.

Але Конан точно визначив відстань. Голова гіганта пробила листя за п’ять ліктів під ним. І коли відкрилася жахлива паща, він щосили метнув спис у яскраво-червону горлянку. Щелепи судомно хряснули, перекусивши ратище, а Конан ледве не полетів униз, та Валерія міцно схопила його за пояс. Він знайшов рівновагу й буркнув щось схоже на подяку.

Чудовисько внизу заметушилося, немов сторожовий пес, якому злодії насипали перцю в очі. Воно мотало головою, било кігтями по скелі та щосили роззявляло пащу. Зрештою йому вдалося задньою лапою схопити уламок списа й висмикнути його. Потім воно підвело голову і глянуло на людей таким лютим, майже розумним поглядом, що Валерія затремтіла й витягнула меч. Луска на горлі й боках бестії з іржаво-коричневої зробилася яскраво-червоною. І, найстрашніше, зі скривавленої пащі вивергнулися звуки, яких не почуєш від звичайних земних тварюк.

З глухим ревом дракон кинувся на скелю, де сховалися його супротивники. Знову і знову підіймалася над листям його голова і щелепи хапали повітря. А потім, ставши на задні лапи, він навіть спробував вирвати скелю, немов дерево.

Цей вибух первісної сили й люті заморозив Валерію. Але Конан і сам був надто дикий, аби відчувати щось, окрім цікавості й розуміння. Для варвара безодня між людиною й твариною була не така велика, як для Валерії. Він переносив на дракона свої власні якості, і в гарчанні гаданому вчувалися ті ж прокльони, якими він сам його обсипав. Відчуваючи спорідненість зі всіма витворами дикої природи, він не відчував ні страху, ні огиди.

Отже, варвар сидів і спокійно спостерігав, як міняються рев звіра і його поведінка.

— Отрута почала діяти, — упевнено сказав він.

— Щось не віриться, — Валерії і справді було незрозуміло, як отрута, хай навіть така смертоносна, може пошкодити цій горі оскаженілого м’яса.

— У його реві відчувається біль, — пояснив Конан. — Спочатку він дещо розсердився — вкололи в ясна! А тепер відчув дію отрути. Бачиш — він захитався. Через кілька хвилин осліпне…

І точно, чудовисько захиталось і напролом рушило в ліс.

— Він утікає? — з надією запитала Валерія.

— Біжить до озера! — Конан збуджено схопився. — Отрута палить його! Осліпнути він, певне, осліпне, але зможе за запахом повернутися до скелі й залишиться тут, доки не здохне. Та й уся драконова рідня може збігтися на його крики!

— Значить, униз?

— Звичайно! Рвонемо до міста! Там нам, правда, можуть і горлянки перерізати, та іншого виходу немає. Дорогою, може, ще тисяча таких тварюк трапиться, але тут — неминуча смерть. Швидше за мною!

І він із мавпячою спритністю помчав униз, час від часу зупиняючись, аби допомогти своїй менш моторній супутниці. А вона ж вважала, що нічим не поступиться чоловіку!

Вони вступили в присмерки лісу й безшумно спустилися на землю. Все одно, Валерії здавалося, що її серце стукає на всю округу. Звуки з-за кущів означали, що дракон втамовує спрагу.

— Нахлебчеться досхочу й повернеться, — пробурчав Конан. — І минуть години, поки отрута його здолає. Якщо взагалі звалить…

Далеке сонце почало хилитися до горизонту, і гущавина стала ще похмурішою. В туманній півтемряві затанцювали чорні тіні. Конан схопив Валерію за руку, і вони помчали геть від скелі. Варвар мчав беззвучно, як вітер.

— По слідах іти він, очевидно, не може, — міркував Конан на бігу. — А ось коли вітер понесе на нього наш запах, то почує…

— О Мітро! — благально прошепотіла Валерія. — Вгамуй вітер!

Обличчя її блідим овалом мелькало в сутінках. В одній руці вона тримала меч, але відчуття руків’я, обтягнутого шкірою, упевненості їй чомусь не додавало.

Від узлісся їх усе ще відділяла солідна відстань, коли позаду почулися тріщання й тупіт. Валерія закусила губу, щоб не розридатися.

— Він наздоганяє нас… — жахаючись, прошепотіла вона.

— Ні, — сказав Конан. — Він зрозумів, що на скелі нас немає, і мотається тепер лісом — намагається вловити запах. Швидше! Тепер місто або смерть! Та він будь-яке