Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

— Про що ви, ваша високосте? — здивувався Мокр. 

Він знав, що його обличчя нічого не виражає. 

Ветінарі відкинувся на сидінні. 

— Чудова робота, пане Губперук. 

Перед Поштамтом юрмився натовп, і, коли Мокр рушив до дверей, почулися вітальні вигуки. Ішов дощ — точніше, сірувата мрячка, щось ненабагато більше за туман із дещо надмірною вагою. Всередині лишалася частина колективу. Мокр зрозумів, що останні новини сюди ще не дійшли. Навіть анк-морпоркський млин чуток не впорався б із цим швидше, ніж він приїхав з Академії. 

— Що сталося, Поштмейстере? — ламаючи руки, спитав Шеляг. — Вони перемогли? 

— Ні, — відповів Мокр, але його інтонації ні від кого не приховалися. 

— А ми перемогли? 

— Це доведеться вирішувати Архіректору, — сказав Мокр. — Підозрюю, на це підуть тижні. Втім, семафорну Лінію поки закрито. Вибачте, це все трохи складно... 

Вони стояли й дивилися йому вслід, коли він почвалав до свого кабінету, де традиційно стояв у кутку пан Помпа. 

— Доброго Вечора, Бане Губберук, — прогуркотів він.  

Мокр сів і стиснув голову долонями. Це була перемога, от тільки він її не відчував. Він відчував лише безлад у душі. 

Ставки? Ну, якщо Лом доїде до Ґеної, можна буде заявити, що, з огляду на умови змагання, він переміг — але Мокр відчував, що ставки вже не мають значення. Що ж, принаймні це означало, що всі отримають свої гроші назад.  

Він мусив продовжити роботу «Шляху» — а тільки боги знають як. Він же ніби дав обіцянку «Гну», хіба ні? І як це тільки всі так швидко звикли довіряти семафорам... Він ще кілька тижнів не дізнається, як там справи у Лома, і він же сам уже звик до щоденних новин із Ґеної. Таке відчуття, ніби тобі відрубали пальця. Але Лінія була величезним, незграбним чудовиськом — забагато веж, забагато людей, забагато зусиль. Мав бути спосіб зробити її швидшою, надійнішою, дешевшою... а може, це чудовисько було таким великим, що не могло давати прибутку в принципі. Може, воно як Поштамт, і вигода від його роботи рівномірно розподіляється серед усього суспільства. 

Завтра йому доведеться взятися за все це серйозно. Вчасна доставка пошти. Набагато більший штат. Сотні негайних справ, і ще сотні справ, які потрібно зробити перед негайними. Це вже не було весело, це більше не означало грати в перегони з неповоротким велетнем, у чому б ці перегони не полягали. Він переміг, тож саме він і повинен зібрати уламки і змусити все знову працювати. А наступного дня знову йти сюди і виконувати те саме знову. 

Не цим такі речі повинні закінчуватися. Виграєш, кладеш гроші в кишеню і йдеш собі. Так же влаштовано будь-яку гру, хіба ні? 

Його погляд упав на коробочку Анґхаммарада на перекрученому поіржавілому браслеті, і йому захотілося опинитися на морському дні. 

— Пане Губперук? 

Він підняв погляд. Секретар Ветінарі, Тулумбас, стояв у дверях, а з-за його плеча визирав інший клерк. 

— Так? 

— Перепрошую, що потурбували, — сказав клерк. — Ми до пана Помпи. Невеличке переналаштування, якщо ви не проти? 

— Що? А. Без питань. Що завгодно. Вперед, — Мокр байдуже махнув рукою.  

Двоє візитерів підійшли до ґолема. Перекинулися про щось кількома тихими словами, а потім істота встала на коліна, і вони відкрутили їй верхівку черепа. 

Мокр нажахано дивився. Звичайно, він розумів, що з ним таке робили — але зовсім іншою справою було побачити на власні очі. Вони покопалися в ґолемовій голові (Мокр не розібрав, що саме вони там робили), а тоді з тихим глиняним скрипінням кришка черепа встала на місце. 

— Перепрошую, що потурбували, пане, — повторив Тулумбас, і двоє клерків відбули.  

Пан Помпа певний час лишався на колінах, а тоді повільно встав. Вогняні очі знайшли Мокра, і ґолем простягнув йому руку. 

— Мені Невідомо, Що Таке Задоволення, Але Якби Було Відомо, То, Впевнений, Працювати З Вами Було Б Саме Цим, — сказав він. — Тепер Я Мушу Вас Покинути. Маю Інше Завдання. 

— То ви більше не мій, е, наглядовий офіцер? — спитав вражений Мокр. 

— Саме Так. 

— Чекайте-но, — промовив Мокр, якому сяйнуло. — Ветінарі посилає вас по Злотного? 

— Я Не Маю Права Казати. 

— По нього, по кого ж іще? Тож я тепер вільний від вас? 

— Від Мене Ви Відтепер Вільні. 

— То я вільний? 

— Я Не Маю Права Казати. Доброї Ночі, Бане Губберук, — пан Помпа зупинився в дверях. — Я Не Впевнений, Що Таке Радість, Бане Губберук, Але Гадаю — Так, Гадаю — Що Був Радий Зустрітися З Вами.  

І ґолем, нахилившись, зник у дверному отворі. 

«Тепер проблема тільки у перевертні, — майнула думка, швидша за світло. — А вони не дуже-то добре відстежують на воді, не кажучи про океани! Зараз глибока ніч, Сторожа зайнята по самі вуха, всі зайняті, я маю ще трохи готівки, і персня з діамантом, і колоду карт... хто що помітить? Хто почне шукати? Кому яке діло?» 

Він міг забиратися куди завгодно. Але насправді це були не його думки, а... це просто за інерцією працювали якісь залишкові нейрони. Ніякого «куди завгодно» більше не було. 

Він підійшов до дірки в стіні й визирнув у вестибюль. Тут взагалі хоч хтось ходить додому з роботи? Але ж тепер усі дізналися про все, і якщо хоч хтось хотів завтра написати хоч кудись хоч про щось, він мусив зайти до Поштамту. Навіть тепер тут було повно народу. 

— Горнятко чаю, пане Губперук? — пролунав за його спиною голос Стенлі. 

— Дякую, Стенлі, — сказав Мокр, не озираючись. 

Внизу панна Маккаларіят прицвяховувала щось до стіни, стоячи на стільці. 

— Усі кажуть, ми виграли, шефе, бо ж семафори закрилися, бо їхні директори під арештом. Кажуть, пан Стоякк має просто дістатись до місця, і все! Але пан Шеляг, шефе, каже, що букмекери можуть нічого й не дати. А король Ланкру хоче собі марок, але це коштуватиме добру копійку, шефе, бо вони ж там хіба що по десятку листів на рік відсилають. А все ж, ми їм усім показали, шефе, чи не так? Поштамт працює знову! 

— Це якийсь плакат, — зауважив Мокр уголос. 

— Даруйте, пане Губперук? — перепитав Стенлі. 

— Е... та нічого. Дякую, Стенлі. Займися марками. Радий бачити тебе таким... випростаним... 

— Це як заново народитися, шефе, — пояснив Стенлі. — Я таки піду, шефе, там треба допомогти з сортуванням... 

Плакат був настільки ж безжальним, наскільки й неоковирним. На ньому було написано: «Дякуємо, пане Губирук!». 

На Мокра накотив туман. Перемога завжди народжувала неприємні відчуття, але цей випадок був гіршим за інші. Останні кілька днів його розум був перенапруженим — і Мокр почувався живим. Тепер йому заціпило. Він був брехуном і злочинцем — а йому намалювали отакий плакат. Він усіх їх дурив — а вони віддячили йому отаким плакатом, і саме за те, що він їх надурив. 

Тихий голос від дверей сказав: 

— Схиблений Ал і хлопці розповіли мені, що ти зробив. 

— А, — відповів Мокр, так само не обертаючись.  

«Прикурює», — подумав він. 

— Не дуже-то гарно це було, — тим самим рівним тоном продовжувала Коханна Краса Любесерце. 

— Гарні обмани не працюють, — сказав Мокр. 

— Будеш мені розповідати, що