Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Безбородько тягнув Гейка донизу. Його рука на Гейковому плечі зробилася наче залізною. Пальці в'їлися в тіло. Однак це й давало Гейкові силу, щоб триматись на воді. Коли б він відчув, що його плече звільнилося від тягаря, що мічмана більше немає біля нього, сила волі, певне, зрадила б йому і він пішов би на дно. Бажання будь-що врятувати Безбородька примушувало діяти з усіх сил.

Він не помічав, що з кожним новим махом руки важко стогне. Він бачив землю, але не міг зрозуміти, скільки до неї кабельтов[11]? Півкабельтова? П'ять метрів?.. Зір йому заволокло рожевою мережкою. Дрібні кільця мережки змінювали свою форму, ворушилися, тремтіли.

І раптові буйна радість обійняла Гейкове серце. Він торкнувся ногами грунту. Пінявий водяний вал ізнов підхопив його, підняв, поніс на своїх плечах. Але Гейко вже знав, що ніяка сила не поверне його назад, у море.

Ще раз ударився пальцями об гостре каміння, впав на коліна, поповз. Зникав під водою і з'являвся знов. Прибережні хвилі котили Володимира Гейка разом з камінням, разом з чорним корчем, занесеним сюди хто знає звідки.

Він обома руками вхопився за той корч і тільки тепер зрозумів, що тіло його надто легке, а плече не відчуває тягаря. Як це сталося? Де дівся мічман Безбородько? Коли його задубілі, скарлючені пальці відірвалися від Гейкового плеча? Ні, це не могло статися давно. Це сталося ось зараз, бо Гейко ще почуває те місце на плечі, де лежала рука товариша…

І Гейко забув про берег. Він стояв обличчям до моря, гойдався на слабких, мов не своїх ногах. Хвилі котилися з моря, били його в груди, наче кулаками. Він не довго стояв. Пішов назустріч тим хвилям, розставивши тремтячі від перевтоми руки, розгрібаючи ними густе, як вовна, шумовиння. Він шукав Безбородька.

Знов гірка й солона вода заливала йому рот і вуха. Знову він падав на коліна і різав їх об гостре, обліплене черепашками та слизькими водоростями каміння. Шукав, аж поки не зачепився і не впав просто на Безбородька. Тоді обхопив його руками, притиснув до грудей і поніс.

Хвилі гналися за ним, стрибали йому на плечі, намагалися збити з ніг, вирвати з рук ношу. Але Гейко все дужче притискував Безбородька до своїх грудей і йшов, йшов, почуваючи ледве чутні удари серця мічмана. Земля, заллята легким синюватим сяйвом, уявлялась йому рідним домом, в якому він дістане нову наснагу до життя.

Остання хвиля накотилась на берег. Блиснувши білим, як сніг, шумовинням, лизнула ноги. Та вона була вже безсилою, і Гейко переможно засміявся. Під ногами у нього заскрипів береговий пісок. Він упав на коліна, потім на лікті, не випускаючи з рук Безбородька, припав щокою до землі, як до грудей рідної матері. Важкі повіки склепилися. З грудей вирвався глибокий, рівний віддих. Вкрай знесилений, він уже спав.

Ми тримали курс на Геленджик. Наш світло-голубий корабель-красень летів по безкрайньому простору, мов на крилах.

Палубний комендор Барабаш стояв, зіпершись на леєри, і дивився вперед. Обличчя його було неспокійне й урочисте.

Я також почав вдивлятися і на далекому виднокрузі розгледів темну цятку, що мерехтіла й колихалася в білувато-блакитному мареві.

— Що то таке? — запитав я в Барабаша, зацікавлений його увагою до невідомого мені предмета.

Видно, що ти не з наших країв… То маяк бовваніє…

Перед нашими очима, справді, виростала з води струнка будівля. З ходового містка пролунав свисток командира, і вся вільна від вахти команда виструнчилась по обох бортах корабля обличчям до маяка.

Ось корабель вийшов майже на траверс маяка. Кормовий прапор, напнутий зустрічним вітром, здригнувся, поволі поплив донизу, зупинився на середині щогли й завмер. Завмерли і стрункі шеренги моряків.

Хвилину тривала врочиста тиша. Жодного поруху, жодного звуку. Тільки машини співали свою однотонну пісню, немов бриніла одна струна.

Мовчанку порушили два короткі свистки, які долинули з командирського містка. Корабельний прапор поплив угору, зупинився на гафелі й залопотів на вітрі.

Маяк лишився за кормою. Матроси розійшлися по своїх місцях.

— Розкажіть мені про цей маяк, — попросив я Барабаша. — Чому така шаноба до нього?

Комендор сів на широкий залізний кнехт і почав розповідь. Я переказую її майже дослівно.

… Був на одному з кораблів Чорноморського флоту матрос Сергій Самородний. Батько Сергіїв, наглядач оцього маяка, давав синові можливість у всякому ділі виявити кмітливість і спритність. Тому хлопчина ріс хоробрий, дужий і допитливий.

Він знав кожну пташку в лісі, міг сказати — на тепло чи на негоду зайшло сонце, знав, коли яка квітка розквітає.

А найкраще знав і найбільше любив Сергійко синє море. Воно манило й чарувало його своєю силою і могутністю. Бувало, забереться хлопчик на найвищу площадку маяка і дивиться на море годинами. Або запливе так далеко, що берег тільки мріє. Скрізь бачили люди Сергія, скрізь чули його голос і прозвали комендантом півострова.

Іноді хлопець говорив батькові:

— Тату, я хочу все море переплисти.

А батько тільки посміхався в сиві вуса:

— Настане час, Сергійку, — перепливеш. І море тобі скориться, хоч яке воно велике та дуже. Будеш ти комендантом цілого моря.

Минали роки. Виріс і змужнів Сергій Самородний. Прийшла йому пора йти до флоту служити. Так уже заведено в моряків: плаває дід, плаває батько, син і внук.

Стали батько