Світлана Талан - Спокута

Перед Миколою стояла, кутаючись у куртку, молода незнайома жінка. Чоловік привітався і спитав, чи живуть тут Коваленки.

– Ні, нема таких, – відповіла жінка.

– А ви давно тут мешкаєте?

– Ні, другий рік.

– А до вас Коваленки тут не жили? – поцікавився Микола.

– До нас жили мої батьки, але вони загинули в аварії, тож тепер ми з чоловіком тут оселилися. Я не знаю, хто жив до цього, але ви можете спитати нашого сусіда. Дід Данило живе тут весь вік, тож знає все про всіх, – порадила жінка.

Микола подякував і жінка повернулася до будинку.

– Я зачекаю біля машини, – сказав Роман, подумавши, що Миколі захочеться поговорити із сусідом віч-на-віч.

Микола кивнув головою на знак згоди і пішов до садиби сусіда. Він одразу пізнав діда Данила. Для нього він був дідом ще в ті роки, коли Микола був хлопчиськом і крав у його садку яблука білого наливу. Здавалося, що вік зупинився в діда й той ані крихти не змінився. Дід Данило якраз чистив доріжки від снігу, тож одразу вийшов на вулицю.

– Доброго здоров’я, чоловіче! – привітався Микола.

– І вам не хворать! – відповів Данило, підсліпувато примруживши очі.

– Я розшукую родину Коваленків. Пам’ятаєте таких?

– Аякже! Дід Данило став погано бачити, але розум у нього ще ясний! – посміхнувся він і задоволено крякнув. – А ти, чоловіче, чому ними цікавишся? Воно-то не моє діло, і все-таки…

– Мій батько служив разом із Кирилом Коваленком, тож просив мене його знайти. Так не скажете, де вони… зараз?

– Чому ж не сказати? Я добре їх знав, і діти росли на моїх очах. У них було два хлопчики, Миколка та Сашко. Хороша була родина, а потім як бабка пошептала.

– Що трапилось?

– Микола збився з праведного шляху ще замолоду, щось там пограбував, потрапив у в’язницю і більше вже не повернувся звідти. Подейкували, що батьки на суді зріклися сина. Я, добрий чоловіче, не був на тому суді, але плескали злі язики, що то Бог наказав їх за те, що покинули сина в біді.

– А другий син? Де він?

– Сашко? Став адвокатом, працював у якійсь конторі, не скажу тобі, де саме, але ходив при краватці та костюмі. Якось прийшов син додому і попросив батьків продати будинок. Каже, мовляв, піднакопичив трохи грошенят, але не вистачає, щоб відкрити свою справу, щоб не на когось, а не себе працювати. Батьки йому повірили, хоча насправді грав він на гральних автоматах, і подейкували, що заборгував велику суму.

– І що на те батьки Сашка?

– Син пообіцяв для них купити неподалік від нас будинок більш скромний, не такий великий, як був у них, тож вони погодилися. Кирило ладен був зі шкіри вилізти, аби лише сину було добре… От і виліз на свою біду! – зітхнув старий.

– Що з ним сталося?

Дід не поспішав із розповіддю. Він кахикнув, сперся на лопату і уважно подивився на Миколу. Чоловік занервував, дістав пачку цигарок, довго нишпорив по кишенях, шукаючи запальничку, а коли знайшов, нахилив голову і смачно затягся димом.

– Сашко, як тільки отримав на руки батьківські гроші, утік.

– Як утік?! Куди?

– А грець його зна куди! – знизав плечима старий. – Казав мені Кирило, що лише залишив їм записку, мовляв, не тримайте на мене зла і не шукайте мене. Ось така, чоловіче, подяка батькам від сина! Виростили, виплекали двох, і обидва із червинкою всередині.

– Сашко їм так і не купив нове житло?

– Ні! Усе до копійки заграбастав і гайда світами! Сусідка казала, що материні всі прикраси також прихопив, не залишив навіть телевізора.

– І де ж вони зараз? – спитав Микола і пожбурив недопалок у кучугуру снігу.

– Не знаю. Напевно, ніхто із сусідів не знає, де вони зараз. Зібрали в мішок речі, Кирило закинув його за плечі, попрощався із сусідами і пішов із дружиною геть звідси.

Микола подякував і вже збирався йти, коли його дід зупинив.

– Постривай, чоловіче! – сказав він. – Не знаю, правда чи вигадали люди, але кажуть, що бачили старих Коваленків у місті на базарі.

Микола спитав, у якому саме, і світ похитнувся перед очима: його батьки були там, де він живе зараз!

– Бомжують вони, подейкують, що вдають, ніби не впізнають колишніх своїх сусідів. Воно й зрозуміло, бо соромно за синів.

– Дякую вам, діду Данило!

– Постривай! Звідки ти знаєш моє ім’я? – дід прищурив очі. – Щось мені видалося знайомим твоє лице. Ти, бува, не Микола Коваленко?

– Ні, ви помилилися, – сказав чоловік і швидко пішов до автівки.

Роман сів до машини, розім’яв задубілі пальці.

– Щось дізнався? – спитав він Миколу, коли вони виїхали з провулку.

– Так. Мої батьки – безхатьки і десь перебиваються в нашому місті.

Роман не розпитував, чому так сталося, бо знав, що Микола сам усе розповість, якщо вважатиме за потрібне. Наразі він був схвильований, збентежений і навіть розгублений.

– Якщо