Колм Тойбін - Майстер

цікавив — серйозного та поміркованого журналіста, чутливого, інтелігентного, талановитого, якому доручили справу, подібну до тієї, що доручали йому в Римі Сторі, прохаючи, аби він написав біографію їхнього батька, і надавши всі необхідні для цього матеріали. Сьогоднішній ранок Генрі провів, описуючи цього персонажа, котрий після смерті письменника, дуже схожого на самого Генрі, приїхав до Лемб-Хауса, стояв у кабінеті, майже на тому самому місці, де Генрі надиктовував цей текст, і заволодів усіма листами та паперами небіжчика. Але журналіст, як його уявляв Генрі, також був мало не викапаний він сам, і тому тепер доводилося розкладати самого себе на складові, щоб точно відтворити свій власний дух і те, як він з’явиться у місці, де колись жив і помер. І саме цієї секунди перед внутрішнім зором Генрі на мить виник образ цього журналіста, як він іде тьмяними та вузькими венеційськими вулицями, намагаючись чогось уникнути. Та він відкинув це видіння, не знаючи, як його використати. Подумалося, що жоден із тих, хто це читатиме, не здогадається про те, що він грав у роздвоєння особистості, маскуючи та скидаючи маски із самого себе.

Читатиметься це як звичайна історія з привидами, але для самого Генрі, котрий мусив відтворити власну смерть і вигадати героя, що з кожним днем робився дедалі живішим, ця історія набувала дедалі більшого значення, перебираючи над ним якусь дивну владу. Вона надихала на подальшу роботу, але в душі він і досі ще тремтів від нахабності власного заміру, дивуючись, як зумів насмілитися на таку нечувану річ. У порівнянні з містом міст, що його збирався створити Андерсен, це було, фактично, ніщо, але й усе. Своєю детальністю, діалогами, повільним розгортанням дії та містичністю ця історія контрастуватиме з будь-якою абстрактністю, із сірістю та глупотою всіх величних концепцій. Але вона лишатиметься маленькою та самотньою, беззахисною, майже неявною; вона займатиме так мало місця у величезній монументальній бібліотеці міста-мрії, у якому його молодий друг зовсім не дбатиме про самотнє читання.

— Та понад усе,— казав Андерсен,— потрібно, щоб цей проект став відомий ширшому колу людей.

— Це точно,— підтакнув Генрі.

— І я подумав, оскільки ви вже обізнані з моїми роботами, то, може, захотіли б зробити внесок, написавши статтю до якогось журналу? — запитав Андерсен.

— Боюсь, я — радше прозаїк, аніж журналіст,— відповів Генрі.

— Але ви писали статті?

— Так, але зараз я займаюся виключно написанням художньої прози,— сказав Генрі.— Це — єдине, до чого я придатний, на жаль.

— Але ви знайомі зі впливовими редакторами?

— Більшість редакторів, із якими я працював, уже давно і щасливо повмирали чи давно і щасливо вийшли на пенсію,— відповів Генрі.

— Але ж ви написали б про мої роботи, якби знайшовся журнал, який цим зацікавиться? — запитав Гендрик.

Генрі вагався.

— Гадаю, я міг би,— продовжував Андерсен,— знайти когось у Нью-Йорку, кому це було б цікаво.

— Напевно, критику мистецтва ліпше довірити мистецьким критикам,— сказав Генрі.

— А якщо знайдеться редактор, якому сподобається ваш опис моєї роботи?

— Я зроблю для вас усе, що тільки зможу,— сказав Генрі, усміхаючись до Андерсена. Потім він вийшов із-за столу. На дворі було вже зовсім темно.

НАСТУПНОГО РАНКУ, ЗАКІНЧИВШИ СНІДАТИ, він кілька хвилин просидів у саду, чекаючи на прихід містера МакАльпайна. На небі не було жодної хмаринки; він поставив свій стілець у ту частину саду, що цієї пори була на осонні. Наскільки було відомо, Андерсен і досі спав, але, якщо й ні, він усе одно сказав, що снідатиме у своїй кімнаті. Коли шотландець прибув, вони пройшли до садової кімнати й одразу ж узялися до роботи. Учора перед сном Генрі проглянув надруковані сторінки і вніс деякі свої правки, тож сьогодні, мабуть, уже за годину закінчить оповідання й у міру того, як сонце захоплюватиме дедалі більше садового простору, а день ставатиме жаркішим, він опрацьовуватиме нову історію, що буде навіть меншою за попередню, чия ефектність буде майже непристойно мізерною, а значення — цілковито непередбачуваним. Він диктував у своїй звичайній напівупевненій, напівнерішучій манері, на короткий час зупиняючись, а потім рвучко пришвидшуючи темп, часом підходячи до вікна, наче збирався в саду, серед кущів, повзучих рослин або буйного рясту пізнього літа, знайти потрібне слово чи фразу, і повертаючись назад у прохолодну кімнату з уже готовою фразою та наступним сформованим реченням у голові, що має завершити абзац.

Коли настала пора сідати за ланч, було вже спекотно. Андерсен був одягнений у білий костюм і тримав напоготові солом’яного капелюха, наче приготувався до морської прогулянки. Вони поговорили про те, чим би зайняти пообідні години, а, коли скульптор дізнався, наскільки близько вони перебувають від моря і що до нього можна просто доїхати велосипедом, він наполіг на тому, що ні про що так не мріє, як про купання в солоній воді та про можливість пройтися босоніж по піску. Для Генрі цей ентузіазм був полегкістю, адже під час їжі гість постійно повертався до теми своєї майбутньої скульпторської слави. Закінчивши ланч, вони обоє перевдяглись у більш відповідний для поїздки на велосипедах і пляжного відпочинку одяг, а потім вирушили з дому на двох добре змащених роверах, що їх Бурджесс Нокс витяг із сараю за кухнею. Вони поволі з’їхали з вимощеного бруківкою пагорба і попрямували у бік Вінчелсі, солоний вітерець із моря приємно холодив їм обличчя. Андерсен, за чиєю спиною теліпався згорток із купальним костюмом і рушником, був у своєму найкращому настрої і радісно крутив педалі, долаючи рівний шлях до Удімора, а потім і спуск до моря. Коли вони, залишивши велосипеди, проходили між дюнами, Генрі помітив спекотний серпанок, що висів у повітрі й робив горизонт майже невидимим. Фізичне навантаження та близькість моря, здавалося, змінили Андерсенів настрій, зробивши його мовчазним. Коли, нарешті, вони дійшли до води, він зупинився й подивився в море, звузивши очі супроти яскравого світла та ніжно обійнявши Генрі однією рукою.

— Я зовсім забув про це,— сказав він.— Не впевнений, де я є. Міг би зараз попливти до Бергена, міг би — до Ньюпорта. Якби тут був мій брат...

Він замовк і зачудовано похитав головою.

— Знаєте,— продовжив він,— якщо я зараз заплющусь, а потім розплющу очі й побачу оцю смугу піску та це світле море, то відчую, ніби мені знову п’ять або шість років, і я — у Норвегії, хоча Ньюпорт теж буває таким, особливо, влітку. Це все — повітря та морський