Джеймс Фенімор Купер - Прерія

Він часто робить перекличку і питає: «Де мої сини?» Якщо вони недолічаться одного, то пошлють загони в прерії шукати його. Якщо вони не знайдуть його, то накажуть своїм гінцям шукати його серед сіу. Мої брати Великі Ножі не дурні. Серед нас зараз великий чаклун їхнього народу; хто може сказати, наскільки в нього гучний голос і наскільки довгі руки?..

Але тут, побачивши, що промовець, захопившись своїм красномовством, підійшов до самої суті свого виступу, Маторі підвівся і нетерпляче урвав його, вклавши в голос владність і зневагу, які під кінець перейшли в уїдливий глум:

— Хай мої молоді воїни приведуть на раду злого духа блідолицих. Мій брат на власні очі побачить цього чаклуна!

Мертва, моторошна тиша запала після цих несподіваних слів. Це було не тільки грубим порушенням священних законів чемності на радах, — своїм наказом вождь ніби кинув виклик таємничій силі одного з незбагненних створінь, на яких переважна більшість індіанців за тих часів дивилась із забобонним страхом, і мало хто наважувався йти проти них. Однак підлеглі вождя скорилися наказові й вивели з шатра Азінуса, на якому сидів Оубед, і зробили це так урочисто й церемонно, щоб виставити його на посміх. Проте в поведінці червоношкірих відчувався острах. Коли «чаклун» на ослі вступив у коло, Маторі, який побоювався, що лікар може справити неабияке враження на індіанців, і тому намагався принизити його, обвів очима збори, наче жадав розпізнати по темних обличчях навколо себе, чи вдалася його вигадка.

І справді, завдяки об'єднаним зусиллям природи й мистецтва природознавець виглядав так, що будь-де викликав би загальний подив. Голову йому дбайливо виголили за найвишуканішою модою та смаками сіу. Від усієї кучми, зовсім не зайвої о такій порі року, залишився тільки вишуканий чубчик на самій маківці, «скальпове пасмо», та й того не було б, коли б поцікавилися лікаревою думкою. Грубий шар барви вкривав голий череп, і навіть навколо очей і рота в'юнився химерний малюнок тієї ж таки барви, надаючи проникливому поглядові природолюба прихованої підступності, а категоричні зморшки біля вуст перетворилися на похмуру гримасу чорнокнижника. З натураліста здерли верхній одяг, а натомість, аби захистити його від холоду, напнули накидку з вичинених оленячих шкур, розмальовану найнеймовірнішими візерунками; ніби знущаючись із його ремесла, на самітний чубчик на голові, на вуха та на інші найпомітніші частини його тіла поначіплювали різних жаб, коників, ящірок, метеликів тощо, які були старанно препаровані, аби згодом посісти належне місце в його домашній колекції. Коли ж до цих дивовижних деталей його вбрання додати зловісний і тривожний вираз непевності, який робив обличчя Оубеда ще похмурішим, і збентеження, яке відбивалося в його очах, бо ж він вважав, що його гідність принижено, а самого — природознавець був певний цього — приречено в жертву якомусь поганському божеству, то читач легко може уявити собі жах, викликаний його появою в людей, котрі вже майже ладні були поклонятися йому — могутньому служникові злого духа.

Уюча провів Азінуса просто в середину кола і, залишивши там обох (бо ноги природолюба були так міцно прикручені до тварини, що осел і його господар утворили, так би мовити, одне ціле, чи не якийсь новий біологічний вид), пішов до свого місця, озираючись на чаклуна з тупою цікавістю і догідливим захватом.

І глядачі, і предмет їхнього споглядання були однаковою мірою приголомшені. Коли тетони дивилися на таємничі атрибути «чаклуна» з повагою та острахом, то й лікар, у свою чергу, озирався навколо, пойнятий розмаїтими незвичайними почуттями, серед яких страх, одначе, посідав не останнє місце. На кого б він не поглянув, його очі, що, здавалося, набули дивовижної властивості все збільшувати, бачили замість одного по кілька темних, диких і жорстоких облич зразу, але на жодному не було видно бодай проблиску співчуття чи жалю. Нарешті його непевний погляд зупинився на сумному й чесному обличчі трапера. Старий, біля якого лежав Гектор, стояв поблизу кола, спершись на рушницю (її повернули йому як визнаному другові вождя) і, очевидно, міркуючи про те, що мало відбутися після цієї ради, відзначеної такими численними та незвичайними церемоніями.

— Шановний венаторе, чи звіролове, чи трапере, — мовив скорботний Оубед, — я вельми радий бачити вас знову. Боюсь, що дорогоцінний час, призначений мені, аби я міг завершити свій великий труд, наближається до непередбаченого кінця, і я б охоче вилив свою душу тому, хто хоч не належить до подвижників науки, а все-таки має якісь там знання, що ними цивілізація обдаровує навіть найнезначніших своїх дітей. Безперечно, вчені товариства всього світу ретельно довідуватимуться про мою долю і, певне, виряджатимуть експедиції до цих країв, щоб з'ясувати усі сумніви, які можуть виникнути стосовно цього надзвичайно важливого питання. Я щасливий, що поруч зі мною є людина, яка говорить однією зі мною мовою і зможе дати звіт про мою смерть. Ви розповісте, що, проживши плідне та славне життя, я помер як мученик науки і жертва духовної темноти. Оскільки я сподіваюсь у свою останню годину зберегти несхитний спокій та ясність розуму, то, якщо ви докладно розкажете, з якою гідністю і твердістю я зустрів свою смерть, це, можливо, надихне прийдешніх поборників науки домагатися такої ж слави і, безперечно, нікого не образить. А тепер, друже трапере, поступаючись природі, оскільки людина єсм, питаю: чи всі надії втрачено для мене, а чи існує який засіб вирвати з пазурів неуцтва таку скарбницю цінних знань і зберегти її для ще не написаних сторінок природничої історії?

Старий уважно вислухав печальні Оубедові слова і, перш ніж відповісти, здавалося, грунтовно обдумав це важливе питання.

— Я собі думаю, друже лікарю, — нарешті поважно відповів він, — що оце саме той випадок, коли шанси на життя чи на смерть залежать тільки від волі провидіння, якщо йому завгодно буде виявити її через диявольські вигадки індіанської підступності. А про мене, то байдуже, чим усе це закінчиться, бо ж ні для кого, окрім тебе самого, звичайно, немає особливого значення, помреш ти чи житимеш.

— Та хіба ж можна лишатися байдужим, коли на твоїх очах руйнують наріжний камінь самих підвалин великої будівлі науки? Хіба можна вважати це марницею для сучасників та нащадків? — перепинив його Оубед. — До того ж, мій літній колего, — докірливо додав він, — коли йдеться про життя чоловіка, то це зовсім не марниця, хай він хоч як відданий величним та філантропічним почуттям.

— Я скажу так, — знову почав трапер, який мало що зрозумів з тих тонкощів, що ними його вчений товариш так часто прикрашав свою мову, —