Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

хтось сюди навідувався і навіть, схоже, лагодив водогін. У старій боженківській шафі лежала чиста постільна білизна. На тумбі у вітальні стояв телевізор «Славутич», вкритий вишитою серветкою. У кухонному буфеті – запас рибних консервів і пів’ящика банок із консервованим горошком.

За ці три дні Віктор разів десять говорив із Георгієм по телефону. Розповів про мікроавтобус «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі» і про свої підозри, з ним пов’язані. Просив дозволу з’їздити на Харківське шосе й забрати деякі речі.

Георгій попросив почекати і обіцяв, що скоро можна буде просто повернутися додому. Але коли – «скоро», не сказав. Потім іще кілька разів дзвонив і перепитував про мікроавтобус, який його явно зацікавив. Повідомив, що фірми «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі» в Києві не існує.

– Чи був на борту написаний телефон фірми? – запитав Георгій. – Зазвичай пишуть.

– Ні, точно не було.

Віктор бродив двором у пальті наопаш. Мобільник лежав у правій кишені напоготові. Іра поралася на кухні, а Яночка гралась у неї під ногами.

Незвична тиша Пущі-Водиці тривожила Віктора. Тільки іноді, з нечастими інтервалами, неподалік проїздив трамвай, і його залізна луна розганяла тривожну тишу та дозволяла Вікторові повертатися до нормального ритму роздумів.

Сівши на паркову лаву з чавунними литими боковинами, що стояла чомусь біля дерев’яного сараю, Віктор подзвонив у райвідділ. Сказав майорові, що його кілька днів не буде.

– Я вже помітив, – відповів Крисько. – Тебе, до речі, розшукували…

– Хто?

– Наче з міністерства. Дзвонили не мені, а черговому.

Час тягнувся нескінченно повільно. Віктор вийшов на порожню дорогу перед хвірткою. Спочатку почув, потім і побачив мотоцикл із коляскою, що їхав у його бік. «Зовсім як у селі», – подумав він.

Мотоцикл, на здивування Віктора, пригальмував, і дядько у ватнику та старій плетеній шапочці окинув його поглядом і запитав:

– Ви – Слуцький?

– Так, – сторопіло відповів Віктор.

– Там у вашого приятеля машина зламалася на розвилці. Просив вам коробку передати, – дядько показав поглядом на картонну коробку в колясці. – П’ятірку дав! – чи то з гордістю, чи то з повагою додав він.

Відторохтівши, мотоцикл поїхав, а Віктор, обережно розпакувавши на веранді коробку, виявив у ній щось подібне до пайка, які він отримував іноді в райвідділі: батон сухої ковбаси, банку майонезу, пакетики з суповими концентратами, вермішель, соняшникову олію тощо. Збоку лежав конверт. На записці в ньому було написано: «Картопля в льоху. Вхід усередині сараю. Георгій».

Пообідавши смаженою картоплею з рибними консервами, Віктор улаштувався на роздутій старій канапі. Яночка запозіхала, і її вклали на ліжко в іншій кімнаті. Ліжко стояло під вікном.

Іра заварила чай і покликала Віктора на кухню.

– Ти знаєш… – заговорила вона. – Мені й досі ввижається обличчя цього… немов учора було. Я ж його раніше десь бачила…

– Убитого?

– Так. Лише не пам’ятаю де…

– Згадай, прошу тебе! – Віктор благально подивився на дружину, ніби його погляд міг розтермосити її пам’ять.

Вони пили чай мовчки. Іра час від часу зітхала, все ще намагаючись згадати, де ж вона бачила того, що ввірвався в їхню квартиру.

– Гаразд, заспокойся, – мовив Віктор. – Само згадається.

Згадалося дійсно «само».

– Він уже приходив до нас! – сказала Іра квапливо. – Пам’ятаєш, я тобі говорила? Ти якраз спав. Він пропонував провести нову телеантену, кабель…

Віктор опустив чашку на стіл. Замислився.

– Більше ти його не зустрічала?

– Ні, – впевнено відповіла Іра.

«Значить, нас пасли, – подумав Віктор. – Коли ж це було? Вже тижнів два тому… Отже, напад не був пов’язаний із нальотом на контейнерний склад, як гадає Георгій. Хоча, може, і пов’язаний. Адже до цього нічого не відбувалось, а стеження за квартирою вже велося».

Увечері знову подзвонив Георгій. Сказав, що розшук мікроавтобуса передав даішникам. Про результати обіцяв повідомити відразу.

Перед сном Віктор дивився телевізор. По «Інтеру» показували «Ситуацію». Цілковитою несподіванкою для Віктора стало оголошення про те, що розшукується мікроавтобус, імовірно, «форд-транзит» із написом «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі», що збив на смерть пішохода і зник із місця наїзду. Усіх, хто знає місцезнаходження цього мікроавтобуса або просто побачить його випадково на дорозі, просили дзвонити по 02 або по телефону 293-13-99. Телефон видався Вікторові знайомим. Тільки однією цифрою він відрізнявся від номера чергового по райвідділу.

Георгій знову подзвонив близько півночі.

– Не спиш? – запитав він і, не чекаючи відповіді, повів далі:

– Труп твого гостя упізнано. Колишній капітан повітряно-десантних військ, а потім – консультант з охорони об’єктів однієї з фірм. Але мені все-таки незрозуміло, як усе сталося? Дружина вже розповіла?

– Вона не пам’ятає… – мовив Віктор, який давно чекав цих запитань і вже сподівався, що їх ніхто не задаватиме.

– Зрозумій, це ж не слідство, мені просто цікаво, – миролюбно сказав Георгій. – Я розумію, що вбитий він був із твого табельного, але вбити його могла тільки твоя дружина… Може, в стані шоку, або, як то кажуть, – афекту…

– Може…

– А чому твій табельний пістолет опинився в її руках?

– Я її розпитаю, коли вона заспокоїться, – пообіцяв Віктор.

– Та ні, не треба… Я просто думаю: може, там іще хтось міг бути, хто вистрілив так влучно в гостя?…

Хід думок Георгія виявився для Віктора несподіваним. Спантеличений, він замовк.

– Може, хто-небудь із твоїх друзів-міліціонерів? – підказував відповідь Георгій.

– Ні, точно нікого більше не було.

– Гаразд, відпочивай. І не турбуйся, по твоєму гостю студенти-медики вже вогнепальні поранення голови вивчають…

Віктор, розхвилювавшись, накинув пальто і вийшов на поріг будинку. На вулиці було тихіше, ніж досі, навіть далеких трамваїв не було чутно. На глибоко-синьому небі холодними іскорками горіли зірки.

Згадався Лондон, Рефат і Войтек. Може, вони знали вже достатньо багато, але не могли вийти з ним на зв’язок? Якби скласти докупи усе, що було відомо їм і йому з Георгієм, вийшла б ясніша картина. Але як це зробити? Чи ризикнути й набрати по мобільнику московський номер Рефата?

Вийшовши на вулицю, Віктор відраховував повільні кроки вздовж сплячих приватних будинків. Далеко попереду світився самотній ліхтар. Решта простору підсвічувалась місяцем. Повільно добрівши до ліхтаря, Віктор дістав записник, знайшов телефон Рефата і після нетривалої паузи набрав його.

«Немає зв’язку з мобільним телефоном…» – прозвучав здалеку жіночий голос.

77

Від’їзд П’єра – Петра Терещенка – залишив Ніка на тиждень без діла. Погода в Парижі рухалась у напрямі далекої ще весни. Теплий вітерець рум’янив обличчя парижан. Ритм міста не змінювався, і машини під вікнами готелю починали сигналити приблизно в один і той же час, піднімаючи Ніка з ліжка.

Круасан запивався кавою. За сніданком з’являлись обличчя нових готельних постояльців, і Нік без особливої