Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

– Скажіть мені, Іване Михайловичу, – прошепотів я. – За що ви всіх нас ненавидите?

Сміх миттю обірвався. І я побачив, що почвара, яку вважав своїм братом, почала рости, як тісто, тільки напрочуд швидко. Брат підводився, а за мить його громіздка постать у брудній, розшарпаній одежі почала ще більше розбухати.

– Хочеш знати, чому ненавиджу наш рід, що його бажаєш звеличити своїм дурним писанням? – пролунав цілком тверезий і ясний, без хрипоти голос, який чим далі звучав, тим більшої пристрасті набирав. – А тому, що він темний, як і наше прізвище про це вістить. А тому, що прадід наш пішов за тим, кого й досі проклинає свята церква, отже, й сам проклятий, бо зрадив государя, а відтак став Юдою. А чим ліпший за нього дід, котрий власного батька, який він там не був, виказав гетьману Апостолу, коли той таємно прийшов додому, і його тоді погнали до Сибіру, де він навіки й пропав, отже й дід наш – Юда! А чим ліпші за нього дядьки наші, які ладнали зраду государині імператриці, нашій благодійниці, хай і в спілці із царевичем, і виношували в своїх ідіотських головах порожню мрію про якусь там Малоросію – чи не Юди вони? І які вони там не були, але батечко наш богобоязливий продав таки власних братів, дістав тридцять срібляників, а ще й удавився як Юда. Всі Юди, всі! – його голос гримів, – усі прокляті, і ми з ними, бо їхні гріхи і на наших карках лежать, і ця печатка на наших плечах навіки залишиться! Признаюся, що і я, як і Петро, хотів писати історію нашого роду, але то була б така чорна книга, і що чорти б у пеклі руки собі потирали. А що знаєш ти, який удома ніколи не жив, хіба в дитинстві, а потім наїжджав сюди гостем, про нас усіх? І чи маєш право й совість псувати папір? Їдь додому, біжи й спали свою мазанину, щоб і попелу не залишилося! Бо всі прокляті, всі, навіть той наш ніби благочестивий єпископ, бо й він ладнав із братами конспірації, отже й він Юда! Юди, Юди, Юди! – горлав брат уже цілком несамовито, і я також цілком несамовито зірвався з місця й побіг, б’ючи долонями об двері, які начебто залишив привідчинені, але всі були приплеснуті, а ззаду лунали якісь вигуки, крики, трубні звуки, радісні й жахкі верески. Я ж біг, осліплий від жаху, сліз, урази, і коли вискочив на ганка, сонце вдарило мені у вічі, і я побачив свого коня, на якому сиділо кількоро дітей Івана Михайловича, які й ганяли його двором. Побачивши мене, вони миттю з коня попадали, як гнилі груші, і я знову уздрів, як розбігаються двором, ніби величезні, барвисті миші, малі чоловічки, тонко й пронизливо верещачи. Але не було ані часу, ані снаги зважати на них, я ринувся до коня, скочив у сідло і помчав у розхилені ворота. А наді мною засвистіли грудки, хоча ні, не грудки, а каміння, бо один важко гупнув мені у спину. Кінь летів, перетворившись у струну, а я ридав, струшуючись і від ридань, і від кінського скоку – світ переді мною розлився, розплився, покрився кривавим туманом, і не тямив я ані куди їду, ані по що. Здавалося, за плечима колотиться червоно-чорна пітьма, і ця пітьма доганяє мене, хоче схопити за карка, тягне кощаві пазурячі лапи, а в тій пітьмі й досі трублять роздерті у сміху чи жахливому крику роти, улюлюкають, верещать і свистять, наче жбурнуті із пращ каменюки, в яких раптом повиростали крила – ось яких вовків випустив услід за мною півзбожеволілий брат мій. Я навіть чув, як вони біжать: тупотять сталевими лапами, наїжили, як їжаки, сталеву шерсть, чорнотілі, з розхиленими червоними пащеками, з яких бухає вогонь і з так само палахкими очима, зажерті, хижі, радісні, щасливі, а водночас повні зненавиді, залізні вовки мого жаху!

Скільки так безрозсудно мчав, не відаю, очевидячки, перестав поганяти коня, і він сам сповільнив хід та й пішов, зрештою, ступою. Коли ж сяк-так отямився, уздрів, що боже провидіння вивело мене на чудову, зарослу квітами галяву, посеред якої ріс крислатий, кулястий із простертими аж до землі гілками дуб. І останнє, що збагнув: здається, це той-таки дуб, до якого приходив молитися батько, і на якому, зрештою, Й завершив своє життя. Я півнепритомно зліз із коня і подибав мертвими ногами, але, не доходячи дуба, зваливсь у траву, на короткий час покинувши цей світ, тобто втративши тяму.

Опритомнів од того, що кінь лизав мені лице. З натугою сів і просидів якийсь час, доки перестали густи в голові джмелі. Тоді вирішив на цій галяві передихнути, щоб привести до ладу розбурхані думки, адже стільки несподіванок і разячих новин відразу звалилося на мене. Отож розгнуздав коня і пустив його пастися – це була вивчена й спокійна істота і її при пасінні ніколи не сплутували – сам же пішов обдивитися дуба. Звісно, ніякої певності не мав, що це батьковий дуб – стільки було в цьому лісі подібних галявин і подібних дубів!

Але це не мало істотного значення, важливо, що саме в подібному до цього місці знаходив притулок покійний батько, втікаючи від світу, щоб на самоті помолитися Богу. І я тепер міг достеменно збагнути чому: довкола жив розлитий, наповнений сонцем, густим повітрям та тонкими квітковими запахами спокій. І саме це допомогло й мені, бо таки здолав, завдяки йому, власні розбурхані почуття і зміг сяк-так зосередитися, а передусім отямитися.

Інформації й справді було багато, при тому разючої. Відтак, перше: чи правдива вона? Гадаю, що так, але зумисне очорнена, скривлена й подана примінено до поглядів та думок Івана Михайловима. І мені подумалося: так само, як цей дуб серед галявини можна по-різному сприймати вранці, вдень і ввечері, або ж, коли він той, на якому повісився батько, або не той, так само по-різному можна тлумачити ті ж таки реальні факти, адже вони завжди вдягаються в одежу сприймання їхнього тлумача – це річ безсумнівна. Отже, виходило те, про що я думав, – ніби мав попередження собі, коли їхав через ліс до Івана Михайловича, і кінь мій стривоженої зупинився. Це значить, що звір, якого відчула чутлива тварина, був мисельний, але це справді хижий і небезпечний звір, який завжди оживає, коли дивитися на світ через задимлене скло. Іван Михайлович через таке скло й дивився.