Наталя Кобринська - Дух часу

Всі ожидали єще більшого попису Дзьобка; він дійсно ще раз піднісся вгору, закроїв єще більше колесо, відтак вище — менше, аж збив крильми і зник в сусіднім городі, котрого вершки визирали понад високий мур.

— Дзьобко! Дзьобко! вернися! — кричала Калинка, а сльози котилися єї личком. Малий зрадник, як би на прощання, підлетів з одної галузки на другу, зиркнув з-під простертого листка каштана і пірнув в гущу листя.

— Дзьобко! Дзьобко! — кликала, мов не своїм голосом, Калинка, але надармо, Дзьобко уже більше не показався.

Калинка, мов нежива, упала на крісло, опустила руки і уперла очі в пусту клітку.

— Но! но! що скаже мама, коли дізнаєся, що ти випустила пташка, — грозила стара слуга Маруня. Але Калинці все було одно, най буде, що хоче, най гніваєся, лає мама, у неї лиш одна думка, один страшний біль: «Дзьобко! Дзьобко! утік, лишив єї, покинув!..»

Чому, чому зробив він те? чи вона не любила єго, не доглядала. Скоро рано встала, зараз бігла подивитися, що робить Дзьобко. Він, як єї лиш узрів, бив крильми о стінку клітки і рвався до неї. Ніколи не з’їла без него ніякої лакітки, пив воду з єї уст, розумів кожде єї слово, сповняв ко жде єї бажане.

І він, він лишив єї, полетів світами, хоч чув єї голос, бачив єї сльози, і оглянувся на них, — полетів… Дзьобко! Дзьобко!..

У отця Олекси бувало раз у рік дуже весело, а було то якраз в день єго іменин на теплого Олекси, коли з’їздилася ціла родина: діти, внуки і правнуки. Найбільше тій днині рада була Калинка. Єї родителі сиділи у місті, а що вона все якось виглядала утло і бліденько, то рік-річно висилали єї до дідуня на село. Тому вона тут була як би у хаті газдиня, коли другі діти з’їздилися до дідуня. Вона знала, котра яблінка найборше доходить, котрі найліпші сливки, котрі квіти мож рвати і котрі ні. Так само у хаті знала, що вільно, а що ні, чим можна бавитися, а чого і доторкнутися не вільно було. Таким «недоторкаючим» був великий, старий годинник. Він стояв на високій ясеневій комоді, опертий на двох алебастрових стовпах. Над циферблатом, у шкляній скринці, було зеркало, від котрого вельми гарно відбивали червоні і сині квіти, як і білий, з моцно закрученою шиєю, лебідь, що ніби плавав по воді. Старий годинник ходив поволі, розважно, тихо і серйозно потакував, і всі у хаті обходилися з ним, як би з другим дідунем.

Тота однак єго повага тривала так довго, доки не прийшлося єму ударити яку годину. Тогді він нараз перемінявся. «Ценькне» зо два рази, як би хотів відкашлятися, та й стане підспівувати якраз думку, а потому, як не утне чардаша, що і буковинські цигани так не удадуть, та й зверне на таку дрібоньку і підскочну польку, що самі ноги скачуть.

Тому-то Калинка пересидить одну годину та й чекає, коли старий зачне грати, щоби собі потанцювати. Часом так розтанцювалася, що і не спостереглася, що старий перестав грати. Тогді дідуньо іде до него, витягає довгий тоненький шнурочок, потягне, — старий знов зачиняє грати, а дідуньо дрожачою рукою звиває і запрячує шнурочок.

Діти якраз були в городі, коли котресь нагадало про старий годинник. Калинка перша бігла до хати, а за нею ціла весела компанія. Прийшла в саму пору. Доходила четверта година, а до того нікого з старших не було в кімнаті. Скоро, проте, старий зачав грати, усі пішли у танець. Підскочні тони чардаша зовсім підходили під коломийку, то хоч старий грав польку, діти все-таки танцювали коломийку.

Нараз Старий цокнув і замовк.

Калинка була розбавлена до безпам’яті, невважаючи на повагу старого годинника, присунула крісло до комоди, знайшла шнурочок і потягнула. Радість не мала кінця. Одні самі танцювали, другі парами, хто ліпше уміє — ішов навприсяди. Старий знов цокнув, діти поставали, гадали, що вже конець, коли він знов зачинає грати. Се вже деяких здивувало, особенно Калинку. Коли однак знов закінчив і знов зачав, Калинку огорнув страх, котрий і другим став уділятися. «Що єму такого сталося? Він ніколи так довго не грав, а тепер що скінчить, то знов зачинає — о п’ятий раз вже грає. О боже! Що се такого сталося?» Та коли зачав і шостий і семий, Калинка упала на коліна і зачала говорити: «Отченаш…»

Невисказана тривога огорнула і другі діти; вони всі поклякали і повторяли за Калинкою: «Отченаш». Калинці сльози котилися з очей: «Що скажуть старші, а передусім дідуньо?» Пригнобляюча неміч огорнула всі серця. А старий глумиться, підскакує чардашом, крутить дрібненькою полькою. Зговорили «Отченаш», «Богородице діво» і знов «Отченаш», «Богородице діво», а він як грає, так грає.

Нараз двері відхилилися, на порозі став дідуньо. Дітям замерли на устах слова молитви, якесь страшне чувство непевного ожидания прибило всіх до землі.

Дідуньо поволі підійшов до свого ровесника, підкорчив тоненький шнурок, що висів у цілій своїй довжині. Старий відразу перестав грати, та лиш спокійно став будто би розповідати: «Так а так, так а так»…

Он там, за послідньою хатою, скрився ворог. Наших всього сімох — неприятеля утроє більше. Вірні коники під ними зрозуміли небезпеку — уганаються, біжать, щоби спасти своїх друзів-їздців від погибелі.

Неприятель взрів. Шле стріл за стрілом, кулю за кулею. Уже близько, уже їх досягають. Одна куля досягнула, поцілила — у самі плечі. Повалився улан з коника вірненького, а товариші полетіли, і лиш курява знялась за ними.

Станув кінь над упавшим своїм паном. Б’є копитами, згинає голову, подає шию, щоби улан міг ухопитись руками, нюхає роздутими ніздрями свіжу кров.