Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

вас насильно тримати. Хто хоче — розходьтеся по домівках! Сховайте і бережіть зброю! Будьте готові щохвилини стати під чорний прапор Холодного Яру! На захист своїх прав й України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Тридцять чоловік з неповної сотні відійшли з краю. Чотири десятки хлопців залишились з Максимом у лісі.

* * *

— …Знаєш, що буде потім? — спитав по всьому Рудь Покотила. — Комуністи уб’ють Бога, і підмінять його на ідола. Вони прийшли надовго. Страх, брехня на крові може правити і двадцять років, і тридцять. Та страшне навіть не це. Коли брехня так набридне всім, що стане сміхотворною — все це розвалиться. Й Бога не стане зовсім. Навіть того кривавого більшовицького ідола.

Отоді почнеться найстрашніше. Брехня і зло приведуть до ще більшої брехні, до підлоти. За гроші брат зрадить брата, продасть сестру і дітей своїх у дім розпусти. В душах більше не буде Бога. І я б не хтів жити у ті часи. А ви?…

— Ми — як ти, батьку!

— Євреї хитрі — то будьмо за них хитрішими, — сказав Максим Рудинський. — Комісар підступний — то будьмо підступнішими! Москаль тримає військо під страхом розстрілу — то хай буде в нашому війську ще залізніша дисципліна! Візьмімо від ворогів і сусідів саме кріпке, що є в них, й будуймо свою державу! Бо я буду сміятись, коли ми не зсилимо — ми, величезний народ на ситій землі, а перелякані столітніми погромами євреї збудують свою державу десь у пустелі, бо більш їм ніде не дадуть землю, і тоді, повірте, то буде кріпка держава! Вони будуть триматись за неї зубами, за горло, віддадуть останнє, віддадуть життя, навчені горем, биті століттями на чужих оселях. Віддадуть, не задумуючись ні на мить, бо вони знають що таке — втратити свою землю! Вони знають — а ми ні! Хоча й нашою достеменно та земля давно вже не була…

* * *

— Біля Персії є такі племена — таліби, — сказав хлопцям Рудь.

— Вони зробили іслам основою держави. Їх ніхто не зміг перемогти — ні перси, ні англійці. От і нам би свій — православний талібан! Бо більшовики хочуть забрати в нас Бога — і це найгірше! Ця земля повинна жити за православним законом, шанувати десять божих заповідей. Вкрав у людей — геть з держави! Вбив за гроші, вбив ні за що — смерть! Без винятку — чи проста людина, чи можновладець! Бо інакше буде всім страшно жити…

Розділ 26
Дядько Михай

Дядько Михай сидів на своєму топчанчику і слухав телевізор «Соні-трінітрон» — Задорнова, бо він завжди саме слухав, а не дивився. Тоді сплюнув у серцях, встав і пішов на ганок викурити цигарку. Задорнова він не любив.

— Чуєш, Романе, — не витримав, вернувся на поріг, розминаючи в руках сигарету:

— Як він виділяє: «Послушайте только, — УКРАІНЄЦ, — каже, — і говоріт: „О’кей чи не о’кей?“» Він нас наче й за людей не вважає. Ми триста літ були під поляками і литовцями, а вони, значить, — під татарами. В нас навіть Медвин з його трьома тисячами селян мав Магдебурзьке право. Двісті літ! Баба Келя он рунку по-литовськи як смажила! А слово «цибуля» звідки, думаєш?

— Ну, цибуля, як цибуля… Наше ж слово…

— Ага! Литовське слово! Поняв? А «кохаю», «пробачте», «людяність», «воля» — то польські. А «хліб», «меч», «щит» — варязські. Не татарські! із Європи слова. А ти кажеш — однакові!

— Та я і не кажу…

— Кажеш, кажеш. А я тобі ось що скажу: хай той Задорнов хоч тисячу раз каже: он ми які особливі, яка руська душа «загадочна». А в Московії як було з татарів все на крові, на зневазі людській та на «бакшиші»-хабарах збудовано, так і є — і скоро майже тисячу літ буде. У татарів навчились, од татарів «государство» і будували — з тими самими «тємніками» і «намєснікамі». А я не хочу, щоб мої правнуки в тій крові борбалися!

— Ну ти, дєд, даєш! — аж зсунувся з крісла Ром. — І де ти такій грамоті вчився?

— А я тут побільше знаю, чим ти в своїх інстітутах! Я тобі ось що скажу. Як ми бачимо десь в музеї чи на історицькій раставрації козацьку шаблю — у кожного чоловіка аж руки сверблять. Бо то козацька кров грає! А у кого не сверблять — то йому пряма дорога в гарем євнухом або до Борі Моісєєва!

— Ну я від вас дурію! — зайшовся Роман.

— А то! У нас же тут все всі бачать. Маленька Звенигородка, нічо’ не сховаєш. Як на вибори хотіли рефрижератор сиру вивезти — бачили. Як заводи спочатку до ручки доводили, і хто це робив, і з ким, і навіщо — бачили! І як потім ці заводи на металолом розпиляли — теж бачили. І за скільки вони це все продали — знаємо. Про кожного все знаємо. Отут записано, — дід постукав пальцем по лобі. — А щоб той завод заново відбудувать — то треба мільйони доларів. А вони за копійки розпиляли, й собі все в кишеню. А тепер і землю хочуть так само. Ой, дограються скоро. Проснеться козацький дух, проснеться… Спить довго в кожному з нас, але потім… Не доведи Господь, правда!

* * *

Восени Роман повернувся до Одеси. Там його чекав лист від Владки. Лист був, як останнє «прощай». Вона писала, що шостого вересня відлітає до Чикаго. І що дуже хотіла б його побачити. Ром знав, що відчувала вона, коли писала цього листа. Він сам згадував її потім, завжди, коли купував багряні троянди, і запах троянд, що випадково, мимохідь заставав його в суєті метро, в школі чи серед святкової площі, тепер завжди відлунював у ньому веселим поглядом