Айзек Азімов - Межа Фундації

звужувалися до граційних щиколоток. Темне волосся спускалося до плечей, очі були великі та карі, губи — повні й трохи асиметричні.

Вона оглянула себе, а тоді сказала, розвіявши загадку про розуміння мови:

— Хіба я не схожа на людину?

Вона розмовляла галактичним стандартом, трохи вагаючись, ніби напружувалася для правильної вимови.

Пелорат кивнув і сказав з невеликою усмішкою:

— Не заперечуватиму. Схожі. Чарівно схожі.

Жінка розпростерла руки, ніби запрошуючи до уважнішого огляду.

— Сподіваюся, джентльмене. Чоловіки вмирали за це тіло.

— Я волів би заради нього жити, — сказав Пелорат, виявивши в собі галантність, яка його трохи здивувала.

— Гідний вибір, — урочисто вимовила жінка. — Із цим тілом усі зітхання стають екстатичними.

Вона засміялася, а разом з нею — і Пелорат.

— Скільки вам років? — вигукнув Тревіз, чий лоб під час цієї розмови перетворився на одну велику зморшку.

Жінка, здавалося, трохи зіщулилася.

— Двадцять три… джентльмене.

— Навіщо ви прилетіли? З якою метою ви тут?

— Я прилетіла супроводжувати вас на Гею. — Її галактичний стандарт трохи збився, а голосні стали схожими на дифтонги. Її «прилетіла» звучало як «прилейтіла», а «Гею» — як «Гейм».

— Нас супроводить дівча.

Жінка випросталася і раптом стала схожа на людину, яка тут головна.

— Я, — сказала вона, — Гея, так само як і будь-хто інший. Сьогодні на станції була моя зміна.

— Ваша зміна? Ви були самі на борту?

Дівчина з гордістю відповіла:

— Я була всім, що потрібно.

— То станція зараз порожня?

— Мене там більше немає, джентльмене, але вона не порожня. Вона там.

— Вона? Кого ви маєте на увазі?

— Станцію. Це Гея. Я їй не потрібна. Вона тримає ваш корабель.

— Тоді що ви робите на станції?

— Це моя зміна.

Пелорат узяв Тревіза за рукав, але той струснув його руку. Науковець спробував знову.

— Ґолане, — наполегливо сказав він напівпошепки. — Не кричіть на неї. Вона ж лише дівчинка. Дозвольте мені спробувати.

Тревіз сердито похитав головою, але Пелорат усе одно запитав:

— Панночко, як вас звати?

Жінка раптом яскраво всміхнулася, ніби у відповідь на лагідніший тон, і сказала:

— Блісс.

— Блісс? — повторив Пелорат. — Дуже гарне ім’я. Але ж воно точно неповне.

— Звичайно, ні. Було б цікаво, якби в ньому був лише один склад. Тоді б імена повторювалися, і нас би було не розрізнити, і чоловіки помирали би не за те тіло. Моє повне ім’я — Бліссенобіарелла.

— О, от тепер уже важко вимовити.

— Що? Сім складів? Це небагато. У мене є подруги з п’ятнадцятьма складами в іменах, і як же вони мучаються, підбираючи ім’я для друзів. Я зупинилася на Блісс, коли мені виповнилося п’ятнадцять. Мама називала мене «Ноббі», уявіть собі.

— У галактичному стандарті «блісс» означає «блаженство» або «надзвичайне щастя», — сказав Пелорат.

— У геянській мові так само. Вона не надто відрізняється від стандарту, і слово «блаженство» — це саме те, що я хочу передати.

— Мене звати Янов Пелорат.

— Я знаю. А цього джентльмена, крикуна, звати Ґолан Тревіз. Ми отримали повідомлення із Сейшелла.

— Як ви отримали повідомлення? — відразу ж запитав Тревіз, примружившись із підозрою.

Блісс повернулася до нього й спокійно відповіла:

— Не я. Гея.

— Панно Блісс, — сказав Пелорат, — чи не могли б ми з моїм партнером хвилинку поговорити сам на сам?

— Так, звичайно, але нам доведеться поквапитися, самі розумієте.

— Це не забере багато часу. — Він схопив Тревіза за лікоть і потягнув до іншої каюти.

Той прошепотів у відповідь:

— Навіщо це все? Упевнений, що вона нас і тут чує. Мабуть, вона й думки наші може читати, кляте створіння.

— Може чи не може, але нам потрібно трохи психологічної ізоляції. Хоч на хвильку. Послухайте, старий друже, облиште її. Ми тут нічого не вдіємо, і немає сенсу зганяти на ній свою злість. Може, і вона теж нічого не може тут удіяти. Вона лише кур’єр. Зрештою, поки вона на борту, ми, мабуть, у безпеці; вони не стали б посилати її на борт, якби збиралися знищити корабель. Якщо й далі будете з нею грубі, вони можуть знищити зореліт — і нас разом з ним — після того, як її заберуть.

— Не люблю бути безпомічним, — пробурчав Тревіз.

— А хто любить? Але причепливість не робить вас не таким безпомічним. Ви будете просто безпомічним причепою. О, мій любий друже, я не хочу ставитися до вас грубо, і ви маєте пробачити мене, якщо я занадто вже вам дошкуляю, але цю дівчинку не слід звинувачувати.

— Янове, вона настільки молода, що може бути вашою найменшою дочкою.

Пелорат випростався.

— То більше причин ставитися до неї лагідно. І я не розумію, на що ви натякаєте цими словами.

Тревіз на мить замислився, потім його обличчя просвітлішало.

— Чудово. Ви маєте рацію. Я помиляюся. Мене дратує те, що вони послали сюди дівчину. Могли ж відправити сюди, приміром, армійського офіцера, і це дало б нам якесь відчуття значущості, так би мовити. Лише дівча? І вона ще й покладає відповідальність на Гею?

— Можливо, вона має на увазі правительку, яка взяла ім’я планети собі за титул, або планетарну раду. Ми довідаємося, та, мабуть, не розпитуючи її напряму.

— Чоловіки вмирали за її тіло! — сказав Тревіз. — Ха! З такою-то дупою!

— Ніхто не просить вас за неї вмирати, Ґолане, — лагідно сказав Пелорат. — Годі вам! Дозвольте їй трохи самоіронії. Мені це здається кумедним і добрим.

Вони знайшли Блісс біля комп’ютера; дівчина нахилилася і роздивлялася його частини, заклавши руки за спину, ніби боялася торкнутися обладнання.

Вона підняла голову, коли вони зайшли, пригнувши голови під низьким одвірком.

— Це дивовижний корабель, — сказала вона. — Я не розумію й половини того, що бачу, але якщо ви збиралися мені щось подарувати, то це те, що треба. Він прекрасний. Порівняно до нього мій зореліт потворний.

На її обличчі з’явилася нетерпляча допитливість.

— Ви справді з Фундації?

— Звідки ви знаєте про Фундацію? — запитав Пелорат.

— Ми вчили про неї в школі. Здебільшого через Мула.

— Чому через Мула, Блісс?

— Він один із нас, джентль… Який склад вашого імені мені можна використовувати, джентльмене?

— Ян або Пел, — відповів Пелорат. — Що вам більше подобається.

— Він один з нас, Пеле, — сказала Блісс із дружньою усмішкою. — Він народився на Геї, але ніхто, здається, не знає, де саме.

— Думаю, він на Геї герой, — сказав Тревіз, — правда ж, Блісс? — Він став якимось майже зухвало дружнім і кинув на Пелората заспокійливий погляд. — Називайте мене Трев, — додав він.

— О ні, — відразу ж відповіла вона. — Він був злочинцем. Він залишив Гею без дозволу, цього ніхто не має робити. Ніхто не знає, як він це